Глава 10

У п'ятницю Віка зустрілася з Володимиром у тому ж затишному кафе, щоб до найдрібніших деталей обговорити завтрашній благодійний вечір. Вона принесла із собою роздрукований список ключових гостей, детальну програму заходу та точну адресу локації, яку він попросив надіслати заздалегідь.
Володимир уважно вивчив таймінг, уточнив час початку офіційної частини й пробігся очима по прізвищах у списку, тримаючи в іншій руці чашку міцної кави.
— Твоя мати, Андрій, керівники та головні донори фонду... — Володимир підвів на неї погляд. — Кого ще з цієї публіки мені потрібно зазубрити за сьогоднішній вечір?
— Усіх, із ким нас завтра будуть офіційно знайомити, — Віка поправила манжет блузки.
— Це я вже зрозумів, у мене пам'ять робоча. Я запитую про інше: чи є серед них хтось конкретний, із ким мені особливо важливо тримати максимальну ввічливість і не зіпсувати стосунки? Чий статус критичний для твого проекту?
— Ні з ким, — Віка хитнула головою. — Просто будь собою. Цього достатньо.
Він підняв на неї очі, в яких промайнула чиста чоловіча іронія.
— Ти впевнена, Віко? Ти ж найняла мене саме тому, що сама у своєму світі бути собою просто не маєш права.
Віка відклала телефон на стіл, відчуваючи, як усередині знову миттєво піднімається звична глуха оборона.
— Я найняла тебе, Володимире, щоб ти бездоганно зіграв мого партнера на публіці, а не для того, щоб ти аналізував моє життя чи шукав мої слабкі місця.
— Я його й граю, — спокійно парирував він, навіть не змінившись у лиці від її різкого тону. — Але якщо ми за умовами контракту збираємося переконливо зображувати пару, яка ділить один дах, мені потрібно хоча б приблизно розуміти, що між вами насправді відбулося.
— Між ким «вами»? — вона примружилася.
— Між тобою та цим Андрієм. Він завтра буде там?
— Буде, — Віка відвела погляд до вікна. — Я вже казала: ми працюємо над великим спільним проектом. Це неминуче.
— На минулій сімейній вечері він дозволив собі відверто зайве, — Володимир заговорив тихіше, схилившись до столу. — Ти тоді зробила вигляд, що нічого особливого не сталося, і просто проковтнула цей його отруйний тост. Я хочу заздалегідь розуміти, чого саме від цього персонажа можна чекати завтра під камери. Мені потрібні вхідні дані, щоб прорахувати ризики.
Віка міцно стиснула губи. Їй до нудоти не хотілося повертатися до цієї важкої розмови. Андрій і без того занадто багато років займав у її свідомості, думках та житті місця значно більше, ніж він колись заслуговував насправді.
— Нічого від нього не чекай. Він просто намагається зачепити моє самолюбство. Ми давно все з'ясували й поставили крапку.
Володимир не став сперечатися. Він чудово вмів поважати чужі кордони, коли бачив, що людина стоїть на межі. Чоловік просто уточнив точний час, о котрій заїде за нею завтра під під'їзд, і спокійним рухом сховав роздруковану програму до кишені. На цьому офіційну частину зустрічі було закрито.
Раптом телефон Віки на столі вимогливо завібрував, порушуючи тишу. На екрані висвітилося повідомлення від матері:
«Привіт, люба. Чим займаєтеся з Володимиром у цей передвихідний вечір?»
Віка швидко, суто механічно відстукала пальцями відповідь, щоб згладити кути й не викликати зайвих підозр:
«Нічим особливим, мам. Повернулися з роботи, планували подивитися якийсь хороший фільм вдома, відпочити й розслабитися перед завтрашнім прийомом».
Вона вже збиралася заблокувати екран і сховати смартфон у сумочку, коли апарат миттєво спалахнув знову, відображаючи наступне коротке повідомлення від Олени Миколаївни:
«О, як чудово. Я якраз за годину буду у вашому районі по справах фонду. Заїду до вас у гості на чай, подивлюся, як ви там облаштувалися».
Віка застигла, майже не дихаючи. Вона перечитала ці три рядки один раз, потім повільно, відчуваючи, як усередині все холоне від паніки, ще раз.
— Що там таке? — запитав Володимир, помітивши, як її обличчя раптово зблідло, а пальці застигли на корпусі телефона.
— Мама. Вона буде у нас за годину.
— Ну, добре, — спокійно відповів він, роблячи черговий ковток кави. — Доп'ємо каву й поїдемо. Час є.
Віка подивилася на нього з таким відчаєм та диким напруженням, словно він щойно запропонував їй підірвати власний офіс.
— Володимире, ти не розумієш! Я щойно відписала їй, що ми вже вдома. Що ми розслабляємося й збираємося дивитися кіно! А мама написала, що буде в нашому районі й заскочить на чай.
Володимир поставив чашку на стіл. Його брови зійшлися на переніссі.
— Тобто, ми зараз сидимо в центрі, а твій прокурор упевнений, що ми лежимо на дивані в пентхаусі?
— Саме так! І це ще не все. У моїй квартирі немає жодної твоєї речі. Ні одягу, ні змінного взуття, ні навіть зубної щітки у ванній. Якщо вона приїде й застане нас у коридорі в пальтах, або зайде й побачить стерильну жіночу квартиру — це фінал. Нам кінець, Володимире.
Він перевів погляд на свій наручний годинник.
— Тоді розрахунок і бігом до машини. У нас є рівно п'ятдесят хвилин, щоб обігнати твою матір і створити ілюзію сімейного гнізда.
До її будинку в центрі зазвичай було хвилин п'ятнадцять їзди, але п'ятничний вечірній Київ уже стояв у мертвих, безнадійних заторах. Червоні вогні стоп-сигналів тягнулися до самого горизонту, наче розпечена лава. Повзли хвилини, а машина Володимира ледь просувалася по кілька метрів за раунд. Віка гарячково стискала сумочку, відчуваючи, як паніка підступає до самого горла.
— Ми не встигнемо, — її голос здригнувся, коли вона знову перевірила час. — Навіть якщо ти зараз увімкнеш крила. Ми просто застрягли.
— Де твоя станція? — коротко запитав Володимир, залізно тримаючи кермо.
— Через два квартали.
— Кидаємо машину на першій-ліпшій парковці. Поїдемо на метро. Так надійніше.
Він перестроївся до повороту, загнав автівку під найближчий торговий центр, схопив із автівки валізку, яку завжди возив з собою, і вже за хвилину вони буквально бігли до скляних дверей підземки. Всю дорогу у вагоні метро Віка судорожно перевіряла час і подумки перебирала, що можна встигнути зробити за ті нещасні хвилини, які залишаться. Володимир тримався поруч — високий, спокійний, як скеля. Його присутність дивним чином не давала їй остаточно зірватися в істерику.
Коли вони нарешті вискочили з ліфта на її поверсі й залетіли до квартири, до приїзду Олени Миколаївни залишалося трохи більше двадцяти хвилин. На рахунку була кожна секунда. У просторій прихожій Віка миттєво скинула туфлі й одразу, навіть не знімаючи пальта, попрямувала до гардеробної, на ходу кидаючи короткі, рубані накази:
— Так, куртку свою повісь ось сюди, на центральний вішак, щоб вона першою кидалася в очі, коли відчиняться двері. Сумку свою постав у спальні. Ні, не на підлогу, на полицю стелажа, наче вона там завжди стоїть. Зарядку від телефона залиш прямо на тумбочці біля мого ліжка. Зубну щітку та бритву віднеси у ванну.
— У тебе є запасна зубна щітка? — Володимир уже відкривав замок своєї валізи.
— Зараз знайду, у мене десь були гостьові комплекти.
Вона зникла у ванній, а Володимир прийнявся швидко, але методично розкидати свої нечисленні речі. Віка повернулася з новою щіткою в упаковці, рушником і склянкою. Поки вона гарячково звільняла для нього окрему полицю в її ідеальній, дзеркальній шафі, він розклав речі так, щоб вони не виглядали спеціально виставленими напоказ для перевірки. Досвід механіка підказував: найкраща брехня — це та, яка виглядає буденно.
— Твої ключі де? — запитала вона, переводячи подих.
— У кишені.
— Поклади на полицю в прихожій. Прямо поруч із моїми.
Він дістав важку, обвішану брелоками зв'язку від майстерні й залишив поруч із її ключами. Потім відніс свою стару керамічну кружку, з якої завжди пив каву в гаражі, на кухню і поставив на сушарку біля Вікиної. Вона помітила це, але нічого не сказала. Ця брутальна чоловіча кружка на сушарці виглядала набагато природніше й переконливіше, ніж будь-який свитер, акуратно викладений на видному місці.
— Домашнє взуття якесь є? Капці? — запитала Віка, оглядаючи його черевики.
— Ні.
 — Зовсім?
— Я зазвичай ходжу босоніж. Звикай, це частина моєї біографії.
— Звісно. Чому б і ні, — вона втомлено провела долонею по обличчю. — Можно купити капці, але в магазин ми зараз не встигнемо.
Віка глянула на годинник і махнула рукою, намагаючись повернути обличчю спокій.
— Гаразд. Тільки прошу тебе: не ходи зараз по квартирі так, ніби ти панічно боїшся що-небудь зачепити плечем або розбити. Випромінюй господарський спокій.
— Постараюся почуватися як дома, — Володимир ледь помітно посміхнувся, спираючись на одвірок кухні. — Мені не звикати до форс-мажорів.
— От і постарайся.
Різкий дзвінок у двері змусив їх обох миттєво замовкнути. Здається, шоу починається.
— Вона зарано, — ледь чутно вимовила Віка. На її обличчі знову проглянув той самий загнаний вираз, який Володимир уже бачив під час родинної вечері. — Відчиняти?
— А які в нас ще варіанти? — спокійно відгукнувся він. — Стояти під дверима й удавати, що нас обох раптово засипало лавиною в пентхаусі?
Володимир впевненим кроком пройшов до масивних вхідних дверей і рішуче повернув замок. Олена Миколаївна стояла на порозі в бездоганному осінньому пальті, тримаючи в руках фірмову коробку з кондитерської по сусідству.
— Доброго вечора! — напрочуд бадьоро й по-хазяйськи промовила вона, переступаючи поріг. — Купила ось свій улюблений торт до чаю. Сподіваюся, ви ще не встигли повечеряти й моє раптове вторгнення не зіпсувало ваші плани?
— Ні, що ви, проходьте, — Володимир спокійно, по-чоловічому перехопив у неї важку коробку, тримаючись максимально природно. — Якраз збиралися ставити чайник.
Мати підставила щоку для поцілунку доньці, скинула пальто й повісила його в шафу в передпокої. Її професійний погляд прокурора зі стажем миттєво ковзнув по підлозі, на долі секунди затримався на черевиках Володимира, що стояли біля стіни, а потім плавно перемістився на зблідлу Віку.
— О, Володя, не сподіваася що ти сьогодні так рано звільнишся. Справжнє диво для п'ятниці.
— Так, сьогодні раніше закінчив із замовленнями в майстерні, —відповів він. — Вирішив не затримуватися до ночі.
— Зручно, — Олена Миколаївна пройшла вглиб вітальні, ледь помітно повівши плечима. — Коли чоловік може сам, без начальників, планувати свій робочий день — це розкіш.
— Не завжди так ідеально виходить, — Володимир ішов слідом, несучи торт на кухню. — Але сьогодні пощастило. Система
Олена Миколаївна граціозно пройшла в кімнату й сіла на диван. На спинці сусіднього крісла дуже доречно, ніби випадково, лежав светр Володимира, а на журнальному столику біля дивана стояв його ноутбук, відкритий на рецензіях фільмів. Вона не стала вголос коментувати побачене, на обличчі не здригнувся жоден мускул, але Віка знала матір занадто добре, щоб зрозуміти: та зафіксувала кожну найдрібнішу деталь у своїй внутрішній карті пам'яті. Ревізія йшла за планом.
— Ви ж, здається, збиралися дивитися якийсь хороший фільм? — Олена Миколаївна підперла підборіддя долонею, розглядаючи доньку. — Я бачила твоє повідомлення, Віко.
— Збиралися, —відповіла Віка, намагаючись утримати останнє самовладання й сідаючи в крісло навпроти. — Але тепер плани трохи корегуються. Будемо пити чай із тортом.
— Сподіваюся, я вам сильно не завадила?
— Мам, ну ти ж уже приїхала, — Віка звела погляд до стелі, в її тоні знову з'явилися знайомі шпильки. — Навіщо ставити такі питання?
— Можна було б бодай для пристойності й порадіти моєму візиту, — Олена Миколаївна піджала губи.
— Я рада, мам. Справді. Просто ти могла б попередити про свій візит хоча б за пару годин, а не за сорок хвилин до того, як переступиш поріг мого дому.
— Я написала тобі повідомлення, що заїду, як тільки звільнилася у фонді, —заперечила мати. — Моє сумління чисте.
Віка не стала продовжувати цю виснажливу суперечку. Вона чудово розуміла: якщо вони зараз почнуть публічно з'ясовувати стосунки й витягувати на світ старі образи, Володимир опиниться між двох вогнів, а їй найменше в цьому житті хотілося виглядати слабкою чи безпорадною перед своїм фіктивним партнером. Пастка тримала обох.
Володимир тим часом абсолютно спокійно господарював на її стерильній кухні. Він відніс коробку з тортом, розставив чашки й увімкнув чайник, який зашумів, наповнюючи простір затишним гудінням. Віка підійшла слідом, мовчки дістала з верхньої полиці десертні тарілки та вилки. Мати зручно влаштувалася за обіднім столом і з неприхованою цікавістю озиралася навколо, вивчаючи кожен сантиметр території.
— Добре ви тут улаштувалися, затишно, — зауважила Олена Миколаївна, коли Володимир поставив перед нею чашку з гарячим чаєм. — Володя, а ти взагалі багато часу вдома проводиш? Чи теж ночуєш на роботі, як моя донька?
— По-різному буває, — Володимир сів поруч із Вікою, тримаючись максимально спокійно. — Якщо в майстерні все тихо, підйомники вільні й клієнти не обривають телефон, намагаюся не затримуватися допізна. Вдома завжди є чим зайнятися.
— А Віка... Віка взагалі встигає тобі хоч іноді щось готувати з цим її божевільним графіком? Чи ви виключно на доставках із ресторанів тримаєтеся?
— Мам! — у голосі Віки знову спалахнув чистий гнів, обличчя миттєво зблідло. — Що це за допит?
— А що знову не так, Віко? Я просто по-людськи запитала, — Олена Миколаївна невинно знизала плечима. — Мені як матері цікаво.
Володимир легким рухом руки зупинив Віку і спокійно перехопив ініціативу, заземлюючи ситуацію:
— Ми обидвоє дорослі люди, Олено Миколаївно. І кожен із нас спроможний самостійно приготувати собі вечерю або зварити каву, якщо інший затримався на роботі. Не думаю, що в нашому побуті є хоч якась проблема з цим.
— Ну, це добре, — мати зробила маленький ковток чаю, пильно дивлячись на нього через пару. — Бо Віка у нас завжди була занадто сильно зайнята виключно своєю кар'єрою та мільйонними контрактами. Іноді мені щиро здається, що вона навіть відпочивати по-людськи не вміє. Тільки вигорає на роботі.
— Я вмію відпочивати, мам, — різко заперечила Віка, стискаючи пальці на своїй чашці. — Навіщо ти винадуєш те, чого немає?
— Ні, Віко, — Олена Миколаївна посміхнулася, дивлячись на доньку. — Ти вмієш бездоганно планувати свій відпочинок у щоденнику між нарадами. А це, дорогенька моя, абсолютно не одне й те саме, що просто жити.
Володимир сховав посмішку, зосереджено розрізаючи торт на акуратні шматки. Віка миттєво впіймала цей його ледь помітний жест і виразно поглянула на нього через стіл. Він не став випробовувати долю й одразу ж зайнявся десертними тарілками, заземлюючи ситуацію. Розмова між тим плавно перейшла до завтрашнього благодійного балу. Олена Миколаївна з притаманною їй системністю розпитувала, о котрій конкретно вони збираються виїжджати з дому, хто саме з поважних знайомих холдингу буде присутній на заході й чи встигла Віка замовити та підготувати все необхідне для виходу.
— Мам, я всього лише запрошений гість, а не головний організатор цього вечора, — втомлено зауважила Віка, розмішуючи цукор у чашці. — Мені абсолютно не потрібно контролювати списки й перевіряти кожного гостя на вході.
— Я знаю, люба. Просто ти за своєю дурною звичкою завжди береш на власні плечі значно більше зобов'язань, ніж від тебе вимагається насправді.
— А потім уся родина щиро дивується, чому це я виглядаю такою виснаженою та втомленою.
— Тож я саме про це тобі й торочу, Віко: тобі потрібно хоч іноді давати іншим людям можливість просто допомогти тобі. Перестати все тягнути самій.
Віка вже набрала в легені повітря, щоб різко відповісти, але Володимир заговорив на пів секунди раніше:
— Вона справляється, Олено Миколаївно. І справляється чудово. Просто Віка дуже не любить, коли хтось сторонній починає вирішувати за неї, що саме їй потрібно для щастя і як правильно жити.
Олена Миколаївна повернула голову в його бік і поглянула на нього з неприхованим інтересом.
— Ти вже встиг це так чітко помітити, Володимире? За такий короткий термін?
— Цілком достатньо, — спокійно відповів він, розкладаючи шматки торта, — щоб навіть не намагатися її перевиховувати чи переробляти під чиїсь шаблони. Навіщо ламати те, що й так працює без збоїв?
Володимир встав з-за столу за широким ножем, щоб покласти собі ще один шматочок. Його мобільний телефон так і залишився лежати на гладкій стільниці — прямо між Вікою та Оленою Миколаївною. Раптово екран смартфона загорівся, прорізавши напівтемряву кухні короткою беззвучною вібрацією.
Віка ковзнула поглядом по спливаючому сповіщенню. На екрані чітко висвітилося ім'я відправника: «Моє сонечко».
А слідом з'явився й сам текст короткого повідомлення:
«Я долетіла. Люблю тебе, дякую за Італію. Цілую. Як ти там?»
У Віки на мить буквально перехопило подих, а всередині все захололо від несподіваного уколу. Вона застигла на секунду, а потім швидким рухом перевернула його телефон екраном донизу, ховаючи напис. Володимир у цей час продовжував спокійно різати торт, повернувшись до них боком, і цієї секунди абсолютно не помітив. А от Олена Миколаївна пильно дивилася прямо на доньку. Повз її прокурорський погляд це не пройшло. Віці принаймні так здалося за її внутрішнім відчуттям, і вона не могла з упевненістю зрозуміти, чи встигла мати прочитати ім'я відправника та цей занадто інтимний текст подяки.
— Щось трапилося, Віко? — спокійно запитала Олена Миколаївна, зазираючи їй в очі. — Якесь термінове повідомлення?
— Ні, мам. Все в порядку. Просто звичайне робоче сповіщення.
— По роботі? О десятій вечора в п'ятницю? — мати іронічно підняла брову.
— Це неважливо, мам. Давай пити чай, а то захолоне.
Віка швидким рухом взяла свою чашку й зробила ковток гарячого чаю, намагаючись змити клубок, що раптово підкотив до горла. Володимир поставив перед нею тарілку з десертом, спокійно сів на своє місце поруч і невимушено продовжив розмову про якісь побутові дрібниці, неначе нічого не відбулося. Але Віка його вже майже не чула. В її голові вогняними літерами випалилися ці слова. «Моє сонечко». Палка вдячність за якусь далеку Італію. Обійми, поцілунки. За впевненим тоном цього короткого повідомлення було очевидно, що це неймовірно близька, рідна для нього людина, яка щойно успішно приземлилася в іншій країні й просто хотіла знати, як у Володимира справи. Він не виглядав чоловіком, який збирався звітувати чи виправдовуватися перед нею.
І Віка, якщо бути до кінця чесною, не мала жодного права вимагати від нього бодай якихось пояснень. Їхні стосунки з самого початку були суто фінансовою домовленістю, і вона сама, особисто, наполягала на жорстких кордонах бізнесу, які Володимир не мав права переступати за зачиненими дверима. Проте зненацька їй стало неприємно від чіткого усвідомлення того, що в цього похмурого механіка є величезна, емоційна частина життя, про яку вона не знає рівним рахунком нічого. Ця таємниця колола зсередини.
Олена Миколаївна повільно допила свій чай, витерла губи серветкою і поглянула на свій годинник.
— Ну що ж, мені час їхати, справи не чекають. Завтра побачимося безпосередньо на благодійному вечорі. Повний парад, панове.
Володимир підвівся й по-джентльменськи провів її до дверей передпокою, допоміг одягнути пальто й подав сумочку.
— Дякую за торт, Олено Миколаївно, — спокійно вимовив він. — Був дуже смачним.
— На здоров'я, Володимире. І ви вже там дивіться, не засиджуйтеся сьогодні допізна за цим вашим кіно. Завтра великий день, треба мати свіжий вигляд.
— Постараємося вкластися в графік, — пообіцяв він.
Мати поцілувала Віку на прощання, кинула наостанок ще один швидкий оцінюючий погляд на розкладені чоловічі речі в коридорі й нарешті вийшла. Вхідні двері зачинилися, і в просторій квартирі миттєво запанувала тиша.
Віка повільно повернулася до кухонного столу. Володимир збирав брудні чашки в раковину, знову перетворившись на простого, зібраного чоловіка.
— Ти бачив повідомлення? — зненацька запитала вона, зупиняючись біля столу й схрестивши руки на грудях.
Він зупинив руку з чашкою, повільно розвернувся всім корпусом і здивовано поглянув на свій перевернутий телефон, що лежав на мармурі.
— Яке саме повідомлення, Віко? Коли воно прийшло?
— На твоєму телефоні. Якраз у той момент, поки ти так захоплено різав торт перед моєю матір'ю.
Володимир взяв телефон зі стільниці, розблокував екран і кілька секунд мовчки вчитувався в короткі рядки. На його обличчі на мить промайнув цілий спектр емоцій — від тривоги до раптового, глибокого полегшення, але він майже миттєво взяв себе в руки, повернувши обличчю звичну незворушність.
— Все гаразд, — коротко кинув він і впевненим рухом сховав мобільний до кишені штанів.
Віка відчула, як усередині неї знову закипає те саме гостре роздратування.
— Я не запитувала тебе, чи все в тебе гаразд, Володимире.
Він повільно повернувся до неї, засунувши руки в кишені й злегка примружившись.
— А що саме ти тоді запитувала?
Віка застигла, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Вона могла б прямо, з позиції замовника, зажадати чітких пояснень: хто така ця загадкова жінка, яка фігурує в його контактах як «Моє сонечко», чому вона пише йому слова любові й що за таємна історія пов'язує їх із цією далекою Італією. Проте якби вона це зробила, їй довелося б перед самою собою та перед цим механіком виправдовуватися — пояснювати, чому приватне повідомлення абсолютно сторонньої людини раптом викликало в неї такий сильний, майже хворобливий внутрішній відгук.
— Нічого, — Віка різко відвела погляд у бік, повертаючи обличчю холодну маску бізнес-леді. — Просто на майбутнє: будь ласка, ніколи не залишай свій телефон екраном догори, коли поруч перебуває моя мати. У неї занадто хороша професійна пам'ять на деталі.
— Добре. Я врахую, — спокійно погодився він.
Він розвернувся й поніс брудні десертні тарілки на кухню, де за хвилину знову рівномірно зашуміла вода в раковині. Віка залишилася стояти сама-один посеред просторої вітальні, мовчки озираючись навколо. Її погляд повільно ковзав по речах, які вони за лічені хвилини поспіхом розподілили по всій квартирі: чоловіча куртка на центральному вішаку в прихожій, об'ємний вовняний светр, недбало кинутий на спинку крісла, чорний кабель зарядки біля її ліжка в спальні й брутальний керамічний кухоль поруч із її витонченою порцеляною на сушарці. Усе навколо дихало бездоганною ілюзією того, що Володимир дійсно ділить із нею цей елітний простір уже не перший місяць. Але тепер, дивлячись на зачинені двері кухні, Віка чітко усвідомлювала іншу, набагато складнішу річ. Навіть якщо завтра на благодійному вечорі під спалахами камер їм удасться на всі сто відсотків переконати її матір, Андрія та весь вищий світ у своїй палкій близькості — це абсолютно не означало, що вона бодай на один міліметр знає справжнього чоловіка, якого так необачно найняла зображувати свого партнера.