Кохання за контрактом

Глава 8

Володимир якраз закінчив монтувати нову деталь і витирав руки ганчіркою, коли в кишені комбінезона вимогливо загарчав телефон. На екрані висвітився незнайомий номер. Він перехопив слухавку, очікуючи чергового запізнілого клієнта з пробитим радіатором.
— Володимир? Доброго дня, — у динаміку пролунав добре поставлений і впевнений голос, який він миттєво впізнав. — Це Олена Миколаївна, мама Віки.
Він на секунду завмер, тримаючи ганчірку в руках, й подумки перебрав у голові всі деталі суботньої вечері. Жодних спільних планів чи домовленостей після того елітного сімейного допиту вони не обговорювали.
— Доброго дня, Олено Миколаївно.
— Вибачте, що турбую вас посеред робочого дня, — у її тоні не було жодної вибачливості, лише звичний прагматизм жінки, яка звикла роздавати вказівки. — Віка мимохідь згадувала, що ви хороший майстер і розумієтеся на будь-якій техніці. У мене в будинку, здається, серйозно протікає змішувач. Я вже кілька разів за ранок витирала воду навколо раковини, а вона все одно з'являється. Ви не могли б приїхати найближчим часом і поглянути, у чому там річ? Я, звісно, повністю оплачу вашу роботу за вашим тарифом.
Володимир примружився, дивлячись на залите тьмяним світлом приміщення свого боксу. Двигун його внутрішнього захисту миттєво зреагував на цей виклик: мама мільйонерки Арсеньєвої, у якої на першу вимогу під дверима має стояти бригада з найкращої сантехнічної фірми міста, раптом дзвонить простому автомеханіку через банальну течу. Це не було схоже на аварійну ситуацію. Це пахло новим раундом перевірки. Проте він не став показувати своїх думок. Контракт вимагав тримати обличчя, а чоловіки його гарту ніколи не тікали від прямих викликів.
— Звісно, Олено Миколаївно, — спокійно відповів Володимир, навіть не поворухнувшись біля верстата. — Надішліть адресу, будь ласка, повідомленням. Я тільки Віці наберу, попереджу, що заїду до вас, аби не було жодних непорозумінь.
— Так, звісно, — жінка поклала слухавку.
Вікторія відповіла далеко не одразу. Володимиру довелося тримати слухавку біля вуха добру хвилину, слухаючи монотонні гудки, перш ніж на тому кінці нарешті зняли трубку. На задньому плані миттєво почувся приглушений гул голосів, шелест паперів та якийсь діловий шум, неначе поруч із нею перебувало щонайменше з десяток людей на серйозній нараді.
— Віко, привіт, — без зайвих вступів заговорив він, перекриваючи своїм басом офісний шум. — Мені щойно...
— Я на важливій нараді, Володимире, — перебила його Вікторія. У її голосі виразно проглянуло знайоме роздратування. — Наберу тебе пізніше, коли звільнюся. Не турбуй мене зараз через дрібниці, добре?
— Добре. Не відволікаю.
Він натиснув на червоний значок відбою. Розмова вийшла короткою і сухою. Але Володимир не став крутити це в голові. Раз Віка сама, чітко й прямо, просила її не турбувати й не шукати зайвих приводів для дзвінків, то телефонувати їй повторно заради якихось безглуздих родинних пояснень він точно не збирався. Це було б не по-чоловічому. А якщо її матері дійсно потрібна була допомога майстра і в неї банально зіпсувався дорогий імпортний кран, причин для відмови Володимир не бачив. Робота є робота, вона не пахне інтригами.
Олена Миколаївна зустріла його сама. На ній був простий, але шалено дорогий трикотажний костюм світлого відтінку, який моментально видавав у ній жінку, що звикла до комфорту найвищого ґатунку. Вона спокійно, без зайвої метушні провела його на простору кухню. Володимир поставив валізу з інструментами біля мармурової мийки, мовчки вислухав її стримані пояснення щодо ранкової калюжі на стільниці й без зайвих слів узявся до справи. Він діяв за звичною професійною схемою. Відкрив воду на повну потужність, прискіпливо оглянув усі з'єднання гусака, зазирнув під раковину, підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні, щоб перевірити гнучкі шланги та сифон. Потім дістав чисте сухе ганчір'я, ретельно витер кожну гайку насухо і повторив перевірку ще раз, зачекавши кілька хвилин. Вода не проступала. Жодна крапля не впала з кріплень. Усе було в повному порядку.
— Зараз тут абсолютно сухо, — Володимир підвівся, випрямляючи спину. — Можливо, вода потрапила на мармур випадково, коли ви мили посуд чи наповнювали чайник. Контур тримає ідеально, кріплення в порядку. Якщо ситуація повториться і калюжа знову з'явиться сама по собі — зателефонуйте, я приїду й переберу змішувач до гвинтика.
Олена Миколаївна злегка примружилася, оцінюючи його висновок.
— А замінити кран на всяк випадок, прямо зараз, не можна? Щоб уже напевно не думати про це?
— Можна, — Володимир спокійно витримав її погляд. — Тільки навіщо міняти справну, хорошу річ? Вона вам ще не один рік прослужить.
Жінка на мить застигла, а потім раптом тихо, але щиро розсміялася.
— Віка сказала, що ви хороший майстер, але забула попередити, що ви ще й маєте рідкісний талант відмовляти клієнтів від абсолютно зайвих витрат.
— Це корисна навичка, — сухо відповів він. — Особливо коли клієнт з гарячої голови хоче заплатити за те, що йому насправді не потрібно.
— Ну що ж, тоді хоча б кави вип'єте зі мною, — Олена Миколаївна впевненим рухом підійшла до кавомашини. — А то виходить зовсім ніяково: я вас смикнула, відірвала від роботи, а справи для ваших рук так і не знайшлося.
Володимир коротко кивнув. Відмовлятися далі було б просто нечемно. Поки господиня готувала каву, він спокійно склав інструменти назад у валізу, заклацнув замки й відніс її в прихожу, щоб не захаращувати простір. Повертаючись до кухні, він мимохідь зазначив, що тут усе було влаштовано маніакальною ретельністю та хірургічною чистотою, ніби навіть випадкова чашка чи серветка не мали жодного права опинитися не на своєму, заздалегідь прорахованому місці. Ця деталь інтер'єру багато в чому пояснювала характер самої Вікторії.
За кавою розмова спочатку йшла виключно на нейтральних рейках. Олена Миколаївна з ненав'язливою, але чіпкою цікавістю розпитала його про автомайстерню, поцікавилася, як давно він крутить гайки і чи приносить це діло стабільний дохід. Володимир відповідав рівно, спокійно, видаючи інформацію чіткими порціями, без зайвих емоцій чи детальних подробиць свого минулого. Жінка, у свою чергу, трохи поскаржилася на те, як важко в сучасному місті знайти гарного майстра, і що доводиться шукати надійних людей мало не через треті руки й близьких знайомих.
Потім вона повільно поставила порцелянову чашку на блюдце, і її погляд миттєво змінився, ставши тим самим пронизливим прокурорським прицілом, який він уже бачив у суботу.
— А як давно ви з Вікою разом, Володимире? Справді разом?
Він навіть внутрішньо не здригнувся. Він чітко знав, що до цього питання їхня розмова неминуче прийде через дві хвилини після того, як закипить чайник.
— Кілька місяців, — видав він заздалегідь вивчену цифру.
— І вона весь цей час нічого, геть нічого мені не розповідала, — у голосі Олени Миколаївни зараз чулося скоріше глибоке здивування, ніж банальна образа.
— Напевно, просто не хотіла поспішати з гучними заявами, — Володимир знизав плечима. — Хотіла переконатися у всьому сама.
— Віка взагалі ніколи не любить присвячувати мене у своє приватне життя, — жінка зітхнула, дивлячись у вікно. — Я іноді дізнаюся про найважливіші події в її долі останньою — з преси чи від сторонніх людей. Хоча, здавалося б... кому ще в цьому світі вона може довіритися й розповісти, як не рідній матері?
Володимир промовчав, роблячи ковток міцного напою. Він не збирався пускатися в розлогі філософські міркування про те, як саме матерям слід будувати правильні стосунки з дорослими доньками. Він знав Вікторію занадто мало, щоб робити подібні масштабні психологічні висновки, і найменше в цьому житті прагнув втручатися в чужі родинні конфлікти. У нього вдома підростав свій підліток із характером.
— Можливо, вона все розповість сама. Коли остаточно буде до цього готова, — коротко кинув він.
Олена Миколаївна раптом тонко посміхнулася й дуже пильно подивилася на нього:
— Ви завжди так обережно й зважено відповідаєте, Володимире? Наче кожен крок прораховуєте.
— Коли я не знаю людину достатньо добре — так, завжди, — чесно відповів він, не відводячи погляду.
Ця відповідь, схоже, її повністю влаштувала. У всякому разі, її плечі помітно розслабилися.
— А Віку... Віку ви вже встигли добре пізнати за ці місяці? Дізналися, яка вона за цим фасадом?
— Поки що тільки в загальних рисах, — Володимир залишався непохитним. — Система в процесі вивчення.
— І не боїтеся, що з часом у її характері виявиться щось занадто несподіване чи важке для вас? Жінка з мільйонами — це непроста ноша.
— Думаю, у кожної людини в цьому світі є свої специфічні особливості та дефекти, — спокійно парирував механік. — У мене їх теж вистачає з головою. Ми всі не ідеальні машини.
Цей раунд розвідки закінчився. Олена Миколаївна більше не намагалася з'ясувати, наскільки серйозні чи глибокі їхні стосунки з донькою, і легко перевела розмову на інші, цілком життєві теми. Володимир остаточно розслабився: його співрозмовниця, попри весь свій прокурорський тон, виявилася напрочуд розумною жінкою з чудовим почуттям гумору, хоча прихованою цікавістю та бажанням контролювати все навколо володіла в повній мірі — точно так само, як і її донька. Батьківські гени тримали каркас.
Уже в просторій прихожій, коли він брав у руки свою важку валізу, Олена Миколаївна зупинила його біля самих дверей:
— Ви ж чудово розумієте, Володимире, що я влаштувала весь цей фарс із краном не з безглуздої цікавості? Віка мені неймовірно дорога. Вона з самого дитинства звикла абсолютно все в цьому житті вирішувати самотужки. І мені іноді здається, що вона настільки закрилася в цій своїй силі, що навіть на секунду не допускає думки, що хтось інший може просто прийти й безкорисливо їй допомогти. Захистити її.
Володимир застиг біля дверей, тримаючи пальці на металевій ручці валізи.
— Можливо, ви й праві, — тихо відповів він. — Але якщо вона колись по-справжньому захоче цієї допомоги, думаю, вона знайде в собі сили й зуміє про це сказати прямо. Чоловіки натяків не розуміють.
— Ох, от у цьому я якраз абсолютно не впевнена, Володимире, —зітхнула Олена Миколаївна, і в її очах проглянув материнський сум. — Вона швидше зламається, ніж попросить. Але сперечатися з нею — абсолютно марна справа. Ви, напевно, за ці місяці вже й самі встигли це помітити.
— Трохи помітив, є такий гвинтик у її системі, — Володимир ледь помітно посміхнувся.
Жінка тихо рассміялася й рішуче відкрила перед ним масивні вхідні двері.
— Дякую, що приїхали на мій виклик, Володимире. І за те, що випили зі мною каву — окреме спасибі. А то я б почувалася зовсім незручно через цю вигадану аварію.
— Якщо кран у майбутньому все-таки реально потече — дзвоніть, телефон у вас є.
— Обов'язково зателефоную. Гарного вечора.
Володимир попрощався й вийшов на затишну заміську вулицю. Уже сидячи в салоні своєї машини, він дістав із кишені телефон, щоб перевірити пропущені повідомлення. Екран був чистим. Вікторія так і не спромоглася зателефонувати йому після своєї наради, хоча обіцяла набрати пізніше. На мить у нього з'явилася думка самому написати їй коротке повідомлення про свій візит до її матері, щоб тримати її в курсі подій, але він вчасно згадав її роздратоване прохання зранку: «Не турбуй мене зараз через всілякі дрібниці».
— Ну й не турбую, —пробурмотів він собі під ніс і рішучим рухом сховав мобільний назад у кишеню куртки.
Він запустив двигун, і салон наповнився звичним басовитим гудінням. Мати Віки йому, за великим рахунком, навіть сподобалася — у ній відчувалася сила. Але для його чоловічого розуму було абсолютно очевидним, що викликала вона його сьогодні зовсім не через несправну сантехніку. Їй просто відчайдушно хотілося подивитися на чоловіка, з яким її залізна донька раптом вирішила розділити свій елітний простір, і скласти про нього власне, незалежне враження.
Що ж, Володимир абсолютно не заперечував проти таких перевірок. Проте самій Вікторії розповідати про цей візит він поки що точно не збирався. Якщо вона колись захоче дізнатися правду — сама запитає. Контракт тривав за своїми точно встановленими правилами.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше