Глава 6

Володимир зрозумів, що вечір буде непростим, ще до того, як вони встигли підійти до масивного круглого столу, прикрашеного живими білими квітами. У повітрі заміської резиденції, попри дороге тепло від каміна, тягнуло прохолодою людських сердець.
Вікторія трималася бездоганно. Її спина була ідеально рівною, а маска бізнес-леді надійно приховувала ту втому, яку він помітив на террасі кілька днів тому. Вона впевнено, з легкою світською посмішкою віталася з гостями, представляла його численним родичам та знайомим, спокійно приймала букети й привітання для матері та з ювелірною точністю відповідала на каверзні питання, що сипалися з усіх боків. Збоку все виглядало як ідилія. Просто Віка вперше за довгі роки прийшла на закритий родинний захід не одна, а в супроводі нікому не відомого чоловіка.
Однак варто було їм зупинитися біля своїх крісел на чолі столу, як розмови навколо миттєво вщухли. Мати Вікторії повільним, майже королівським рухом відклала накрохмалену лляну салфетку й уважно, не кліпаючи, подивилася на Володимира своїми темними, як у доньки, але набагато холоднішими очима.
— Ну, нарешті ми познайомилися особисто, — вимовила вона, і її низький, добре поставлений голос змусив офіціанта поруч завмерти з пляшкою вина. — А то Віка у нас людина занадто потайлива. Я вже грішним ділом почала думати, що вона взагалі вирішила остаточно відмовитися від особистого життя заради своїх мільйонних контрактів.
— Мам, ми тільки-но приїхали з дороги, — з легким попередженням у тоні втрутилася Вікторія, сідаючи на своє місце.
— А я хіба щось погане сказала? — Мати витончено здвигнула плечима, не зводячи прицільного погляду з Володимира. — Я просто щиро рада познайомитися з чоловіком, який нарешті зумів переконати мою доньку вийти з дому не по роботі.
Володимир відчув, як на нього дивиться два десятки очей. Його внутрішня броня закрилася повністю. Він не збирався плазувати чи будувати з себе шляхетного кавалера. Спокійно посміхнувшись, він відсунув своє крісло й відповів упевненим голосом:
— Боюся, це не зовсім так, пані Олено. На роботі вона теж буває. Навіть частіше, ніж мені б того хотілося.
За столом прокотився легкий, схвальний смішок. Вікторія ледь помітно покосилася на нього, і Володимир зафіксував, як куточки її ідеально окреслених губ сіпнулися вгору.
Проте її мати не поспішала приєднуватися до загальних веселощів. Вона продовжувала розглядати Володимира з тією прискіпливою, холодною увагою, з якою зазвичай вивчають дорогу річ на аукціоні, про купівлю якої рішення ще остаточно не прийнято. У її погляді читався досвід жінки, яка все життя керувала людьми.
— І чим же ви займаєтеся, Володимире? Який у вас бізнес?
— У мене своя автомайстерня, — без жодного натяку на ніяковість відповів він, поклавши долоні на стіл. — Ремонт автомобілів, двигуни, складна механіка.
— Своя? — уточнила сестра Вікторії з іншого кінця столу.
— Так. Працюю сам на себе.
— Це, напевно, вимагає колосально багато часу, — знову підхопила мати, примружившись. — Своя справа — це завжди рабство.
— Як і будь-яка інша робота, — парирував Володимир, дивлячись їй прямо в очі. — Особливо, якщо ти хочеш, щоб вона приносила реальні гроші й працювала без збоїв.
Відповідь була простою і позбавленою будь-якого бажання справити враження на багатих родичів. Мати Вікторії кивнула, фіксуючи його спокій, але тут же перевела свій погляд на доньку.
— І як же ви з таким графіком успіваєте бачитися? Віка ж у нас іноді повертається додому значно пізніше, ніж я взагалі лягаю спати. Вона буквально живе в офісі.
— Мам, мені вже не п'ятнадцять років, я доросла жінка, — холодно зауважила Вікторія, намагаючись утримати рамки розмови.
— Я помітила, — тонко посміхнулася мати. — Особливо сильно я це помічаю, коли ти починаєш знову й знову пояснювати мені, що ти доросла.
Цього разу за столом засміялися набагато голосніше — родинні кпини Арсеньєвих явно були частиною обов'язкової програми. Вікторія теж змусила себе посміхнутися, хоча Володимир помітив, як її пальці з такою силою стиснули тонку кришталеву ніжку келиха, що вона ледь не тріснула. Броня леді давала непомітні для інших, але очевидні для нього тріщини.
— Ми знаходимо час, — спокійно перехопив ініціативу Володимир.— Не завжди виходить проводити разом стільки годин, скільки хотілося б, але для двох дорослих і зайнятих людей це цілком нормальний компроміс. Головне — якість цього часу, а не кількість.
— А давно ви взагалі разом? — зненацька подала голос кузина, нахиляючись уперед. — А то Віка тримала все в такій таємниці, наче ви агенти розвідки.
— Біля восьми місяців, — швидко відповіла Вікторія.
— Вісім місяців, — повільно, наче смакуючи слово на язиці, повторила мати. — І за весь цей тривалий час ти жодного разу не спромоглася привезти його до родинного гнізда. Навіть на чай.
— Не було підходящого випадку, мам. Усі були зайняті.
— Не було випадку? — Мати здивовано підняла брови, і в її голосі з'явилися жорсткі прокурорські нотки. — У нас за цей час були дні народження, великі сімейні обіди, Пасха... Випадків, дорогенька, було більше ніж достатньо. Було б бажання.
Вікторія повністю повернулася в її бік, і Володимир відчув, як між двома жінками спалахнула невидима стіна з багаторічних образ та глухого протистояння.
— Я вже говорила тобі, мам: я не зобов'язана відчитуватися перед родиною за кожен вільний чи зайнятий вечір свого приватного життя.
— Звісно, ти не зобов'язана, Віко, — відповіла мати. — Але можна було хоча б просто, мимохідь сказати мені, що в твоєму житті з'явився чоловік. Я все-таки твоя рідна мати, а не випадкова знайома з вулиці, яка дізнається про все останньою з преси чи чуток.
Володимир чітко відчув, що розмова починає стрімко йти по колу. Він ще не знав усіх заплутаних скелетів у цій родині й не розумів, як саме в клані Арсеньєвих прийнято з'ясовувати стосунки, але вже чітко усвідомив: за цими банальними, на перший погляд, питаннями ховається набагато більша, застаріла психологічна війна. Вікторія не підвищувала голос, не намагалася сперечатися на рівних чи виправдовуватися. Вона просто закривалася, наче равлик у мушлі, прагнучи якнайшвидше згорнути цю неприємну тему, поки вона не переросла в публічний скандал на очах у гостей.
Вона потребувала допомоги. Прямо зараз.
— Ми познайомилися абсолютно випадково, через наших спільних знайомих, — спокійно вимовив Володимир, коли за столом на мить повисла пауза. — Потім кілька тижнів просто пили каву, спілкувалися, приглядалися один до одного. А далі... ну, все якось само собою закрутилося й вийшло на новий рівень.
— І що конкретно у вас «само собою» вийшло? — Мати миттєво переключила свій приціл на нього, чіпляючись за кожне слово. — Ви вирішили з'їхатися й жити разом під одним дахом?
— Так, — Володимир ствердно кивнув. — Ми прийняли це рішення кілька місяців тому.
— І хто ж із вас був ініціатором такого серйозного кроку? Хто першим запропонував упакувати валізи? — Мати подалася трохи вперед, і її очі перетворилися на два тонких леза.
Вікторія на секунду завмерла й повернула голову в бік Володимира. Цей поворот сюжету вони під час своїх коротких зустрічей у кафе не репетирували. Адреса була продумана, термін теж, але от хто саме мав виступити ініціатором спільного побуту — цей гвинтик у легенді залишився незакрученим. Володимир чітко побачив у її очах короткий спалах паніки.
— Здається, першим це запропонував я, — відповів він після короткої, майже непомітної для публіки паузи, тримаючи голос упевненим. — У мене тоді якраз почався дуже загружений, божевільний період у майстерні, замовлення йшли одне за одним до ночі, і нам доводилося буквально по хвилинах підлаштовувати наші рідкісні зустрічі під мій робочий графік. У якийсь момент мені просто набридло дивитися, як Віка витрачає свої дорогоцінні години на нескінченні дороги до мене через усе місто після роботи, і я запропонував спробувати жити разом. Щоб банально бути поруч і не втрачати час на логістику.
Це звучало напрочуд правдоподібно й по-чоловічому прагматично, хоча Володимир вигадував цю історію на ходу, спираючись на свій власний досвід завантаженості. Вікторія миттєво підхопила його легенду без жодної заминки:
— Так, усе саме так і було. А потім, коли перший етап адаптації пройшов, з'ясувалося, що в такому форматі нам дійсно набагато зручніше й спокійніше керувати своїм часом.
— І тепер ви, значить, на постійній основі живете в квартирі Віки? — знову уточнила мати, зачіпаючи нову деталь. — У її пентхаусі?
— Так, тимчасово там, — Володимир спокійно витримав її погляд.
— А тобі, Володимире, чисто по-чоловічому не тісно в її просторі? — Мати піджала губи. — Квартира Віки, звісно, велика, але там усе облаштовано за її правилами.
— Мам! — у голосі Вікторії вперше проглянув справжній гнів, її обличчя зблідло.
— Ну що знову не так, Віко? Я просто по-людськи цікавлюся, як у людей облаштований побут. У кожної дорослої людини є свої застарілі звички. Володимир, ви ж чоловік, який звик до повної самостійності, раз у вас власна майстерня й ви ні від кого не залежите. А наша Віка теж органічно не любить, коли їй хтось указує, як жити чи куди ставити речі. От мені, як матері, й стало щиро цікаво, як ви двоє з такими важкими характерами досі договарюєтеся на одній території й не рознесли ту квартиру вщент.
Володимир повільно погляд на Вікторію. Жінка вже глибоко вдихнула повітря, приготувавшись видати чергову порцію холодних відмовок і відповісти за двох, захищаючи свій фасад. Але він не дозволив їй знову підставитися під удар. Володимир легким рухом долоні зупинив її на півслові й заговорив першим, тримаючи ситуацію під своїм контролем.
— Ми зазвичай просто розмовляємо, — Володимир вимовив це напрочуд буденно.— Якщо когось із нас щось не влаштовує в побуті чи в рішеннях — ми сідаємо й відкрито говоримо про це. Без замовчувань.
— І що, справді допомагає? — Мати Вікторії Олена Миколаївна недовірливо примружилася, підперши підборіддя долонею.
— Поки що — так, безвідмовно, — Володимир спокійно зустрів її погляд.
— Яке диво, — з іронією зауважила Вікторія, нарешті розслабивши пальці на ніжці келиха. — Виявляється, у цьому світі можна просто розмовляти з людиною, а не влаштовувати їй третій раунд прокурорського допиту з пристрастю.
Олена Миколаївна на цей випад доньки навіть не образилася. Вона лише пильно подивилася спочатку на Вікторію, потім знову перевела приціл на Володимира й ледь помітно кивнула. Наче подумки поставила у своєму таємному списку ще одну жирну галочку навпроти його прізвища.
Володимир, попри весь свій життєвий досвід, поки що не міг до кінця розгадати мотиви цієї жінки. Що саме вона намагалася з'ясувати з такою запеклістю? Можливо, за цим обличчям світської левиці й справді ховалося банальнее материнське бажання переконатися, що з її занадто сильною і закритою донькою все гаразд. Але її питання були занадто точними, а увага до кожного його слова — занадто прискіпливою, щоб списати все на просту родинну цікавість.
Коли офіціанти нарешті подали гаряче, напруга за столом трохи спала, і розмова природним чином перейшла на більш нейтральні рейки. Гості з ентузіазмом обговорювали останні закордонні поїздки, бізнес-плани на осінь та інвестиції. Вікторія поступово почала розслаблятися. Вона впевнено розповідала про нещодавню успішну ділову зустріч із європейськими партнерами, невимушено жартувала зі своєю двоюродною сестрою Оленою і навіть кілька разів сама з азартом включалася в загальний спір щодо міської забудови. Володимир крадькома спостерігав за нею, вдаючи, що зосереджений на своїй тарілці. Раніше Вікторія справляла враження абсолютно монолітної скали — людини, яка щомиті знає, що робити далі, куди йти і які накази віддавати. Вона не губилася, не підбирала слова й не потребувала схвалення чи похвали від оточуючих. Але тут, поруч із матір'ю, в її поведінці з'являлося якась дивна невідповідність. Вона залишалася дорослою, успішною жінкою, але трималася так, наче кожне її самостійне рішення, кожна куплена річ чи крок потребували додаткового обґрунтування перед цією літньою жінкою на чолі столу. Наче вона все ще намагалася скласти іспит, який скласти було неможливо.
— А ви, Володимире, давно взагалі знайомі з нашою великою родиною? — раптом знову вивела його з думок кузина Олена, лукаво посміхаючись через стіл.
— Поки що — тільки з Вікою, — спокійно і чесно відповів він. — Сьогодні мій перший масштабний дебют.
— О-о, значить, вам ще тільки належить дізнатися багато дивовижних речей про нас, — голосно рассміялася та. — Готуйтеся.
— Не лякай людину завчасно, Олено, — з легким роздратуванням кинула Вікторія, натякаючи на зміну теми.
— Я не лякаю. Я просто по-дружньому попереджаю на березі.
— Про що саме попереджаєш? — Володимир підіграв розмові, злегка примруживши очі.
— Про те, Володимире, що в нашій родині всі й усе знають один про одного. Стіни мають вуха, а родичі — феноменальну пам'ять. Іноді ми знаємо навіть набагато більше, ніж нам самим хотілося б знати для спокійного сну.
— Не все, — тихо, майже беззвучно вимовила Вікторія, дивлячись у свій келих із вином.
Олена на мить ніяково замовкла, відчувши, що переступила якусь невидиму лінію, але незручну паузу миттєво порушив сидівший навпроти чоловік. Андрій. Володимир до цієї хвилини знав про нього лише той куций мінімум, який Вікторія озвучила в машині: колишній чоловік, з яким тепер через обставини доводиться ділити спільний бізнес-проект. До цього моменту Андрій майже не брав участі в загальній бесіді, тримаючись трохи осторонь, але Володимир кілька разів помічав, як той пильно спостерігає за ними.
— До речі, Віко, — вимовив Андрій, звертаючись до неї з підкресленою невимушеністю і майже дружньою посмішкою, яка, проте, не зачіпала його холодних очей. — Ти забуваєш власні заповіді. Пам'ятаєш, ти раніше на кожній нараді авторитетно стверджувала, що ніколи в житті не станеш ділити побут і жити з людиною, яка не розуміє твого божевільного робочого графіка? Що для тебе це табу?
— Я багато чого говорила в своєму житті, Андрію, — Вікторія навіть не повернула голови в його бік.
— Це правда, — Андрій легко кивнув, крутячи в пальцях виделку. — Особливо голосно ти це стверджувала тоді, коли була на сто відсотків упевнена, що все в цьому житті вже вирішила за всіх самостійно.
— Андрію, прошу тебе, не починай цей цирк хоча б тут, — у її тоні проглянула втома.
— Та я що? Я нічого поганого не маю на увазі, — він примирливо підняв долоні, але його посмішка стала ще більш холодною. — Мені просто суто по-людськи й по-дружньому цікаво, як Володимир справляється з твоїм... непростим характером. Ми-то тут, за цим столом, знаємо його вже не перший рік. Знаємо, яка ти буваєш у гніві, коли щось іде не за твоїм планом.
Це було подано як безневинний родинний жарт. Кілька людей за столом слухняно посміхнулися, а хтось із далеких родичів навіть напівжартома запропонував Андрію залишити Віку в спокої й дати людям нормально пообідати. Але Володимир чітко зафіксував, як миттєво змінилося обличчя жінки поруч із ним — її світська посмішка стала ще більш рівною, майже застиглою, а голос став крижаним:
— Не переживай так сильно за нас, Андрію. Ми як-небудь самі, без сторонніх порад розберемося зі своїми характерами.
— Я в цьому навіть не сумніваюся, Віко, — Андрій схилив голову в удаваному поклоні. — Ти завжди вміла за будь-яких обставин добиватися свого й ламати людей під свої потреби.
Він вимовив це майже з щирим схваленням, наче робив комплімент її діловій хватці, але Володимир своїм чуттям уловив у цих словах інтонацію приниження, яка йому ой як не сподобалася. Андрій говорив про Вікторію з таким виглядом, ніби мав якесь ексклюзивне право публічно оцінювати кожне її рішення. Це був чистий прихований психологічний аб'юз.
— А ти, Володимире, головне — не бійся, — Андрій раптом переключив свій приціл безпосередньо на нього, розвалившись у кріслі. — Якщо щось піде не так, у тебе тут є ціла група професійної підтримки. Особливо мама, Олена Миколаївна. Вона у нас головний спеціаліст по Віці та її заскоках. Завжди підкаже, де у доньки кнопка вимкнення.
Мати Вікторії на цей випад колишнього зятя лише коротко, двозначно усміхнулася, але нічого не відповіла. Проте її погляд зараз був спрямований зовсім не на Андрія. Вона дивилася виключно на Володимира. Він чітко відчув цей момент і миттєво зрозумів: Олена Миколаївна зараз чекає вже не просто якоїсь словесної відмовки. Вона чекає його реальної чоловічої реакції на цей публічний ляпас її доньці. Вона перевіряла, чи є в цього автомеханіка стержень, чи він просто красива декорація.
Вікторія повільно поклала виделку на тарілку. Її плечі злегка здригнулися.
— Може, ми нарешті поговоримо про що-небудь інше? Наприклад, про погоду? — її голос майже тремтів від прихованого приниження.
— Звісно, без проблем, — з готовністю погодився Андрій, відчуваючи себе абсолютним господарем становища. — Тим більше, що у нас сьогодні є прекрасний привід підняти ці келихи.
Він витримав паузу, дочекався, поки розмови в залі повністю стихнуть і вся увага знову буде прикута до нього, а потім підвівся зі свого стільця, тримаючи в правій руці кришталевий келих із блискучим вином. Його постать у дорогому костюмі випромінювала повну самовпевненість.
— Я хочу випити цей келих за нашу дорогу іменинницю, за Олену Миколаївну, — Андрій кивнув у бік матері Вікторії. — За її залізне здоров'я, за довгі й щасливі роки життя, за те, щоб поруч із нею завжди були тільки ті люди, які її щиро люблять, поважають і готові підтримати в будь-яку секунду. І, звісно ж... — він зробив коротку паузу, перевівши поблажливий погляд на Володимира, — за те, щоб у неї завжди вистачало її мудрості й життєвого досвіду приглядатися за нашою Вікою. Все-таки Віка у нас жінка занадто самостійна, незалежна, іноді — навіть занадто, що йде їй не на користь. Дуже добре, що в неї є така мама, яка здатна вчасно помітити й відсіяти, якщо поруч раптом опиниться випадкова людина, яка абсолютно не заслуговує на її високу довіру. Особливо тепер, коли в її приватному житті так несподівано з'явилися нові... обличчя. Давайте вип'ємо за те, панове, щоб у нас у майбутньому було якнайменше поводів для серйозного занепокоєння за долю Вікторії.
Андрій підняв келих вище, обвівши зал переможним поглядом. За столом повисла тиша. Кілька родичів нерішуче потягнулися до своїх бокалів, Вікторія застигла, майже не дихаючи, а Володимир повільно опустив рукава сорочки, відчуваючи, як усередині його «двигуна» чітко спрацювало запалювання. Час репетицій закінчився. Пора було ламати цей чужий сольний виступ.
Кілька людей за столом схвально закивали, піддавшись загальній інерції світської ввічливості. Хтось слухняно підняв свій келих у бік Олени Миколаївни, хтось підлесливо посміхнувся іменинниці. Сам Андрій продовжував стояти з такою безмежною доброзичливістю на обличчі, немов щойно вимовив найщиріші слова подяки, а не вилив на колишню дружину порцію отрути під виглядом турботи.
Вікторія не поворухнулася. Вона сиділа рівно, як статуя. Лише її тонкі пальці, що все ще міцно трималися за тонку ніжку кришталевого бокала, на якусь мить смертельно зблідли від надмірного зусилля. Володимир перевів погляд з Андрія на жінку поруч із собою. Його внутрішній механізм аналізу працював безвідмовно. Він усе ще поняття не мав, яке саме брудне чи болюче минуле зв'язувало цих двох і чому Андрій дозволяв собі подібні публічні зауваження в присутності її родини. Але для його чоловічого розуму було цілком достатньо почути, як легко, однією фразою, цей сноб поставив успішну, сильну Вікторію в принизливе становище недієздатної дитини, за яку інші люди мають право вирішувати, кому їй довіряти, а кого відсіювати. Володимир ненавидів подібні ігри.
— Дякую, Андрію, — вимовила Вікторія, руйнуючи тишу за столом. Її голос прозвучав напрочуд тихо, але чисто, без найменшої тремтіння. — Як і завжди, твій тост був неймовірно зворушливим та... глибоким.
Вона спокійно підняла свій келих і зробила один невеликий ковток. Жодного публічного скандалу, жодних різких заперечень чи виправдань. Чистий світський протокол. Тільки її спина стала ще більш прямою, майже натягнутою, а погляд вона одразу ж звела в бік, удавано зацікавившись сервіруванням.
Мати Вікторії весь цей час мовчала. Вона не поспішала пити за власне здоров'я. Олена Миколаївна пильно подивилася на Володимира, на кілька довгих секунд затримала свій пронизливий погляд на його незворушному обличчі, немов намагалася просканувати, що саме він зараз думає про цей родинний спектакль. А потім вона знову ледь помітно кивнула. Не Андрію, який усе ще чекав на її схвалення, і не доньці. Вона кивнула сама собі, зафіксувавши якусь важливу відповідь у своїй голові.
Після цього напруга знову розсіялася. Олена Миколаївна з бездоганною грацією справжньої господині дому знову включилася в загальну розмову, голосно запитала кузину Олену про деталі її майбутньої поїздки до Мілана й спокійно попросила офіціанта передати їй гаряче блюдо. Здавалося, інцидент вичерпано. Але Володимир за свої роки роботи з прихованими дефектами встиг помітити: її прискіплива увага нікуди не зникла. Вона продовжувала краєм ока невпинно стежити за донькою та за її новим супутником, помічаючи кожну найменшу дрібницю: хто з них першим заговорить після паузи, хто до кого повернеться корпусом під час бесіди, хто спробує першим згладити цю секундну ніяковість.
Вікторія тим часом знову професійно посміхалася іншим гостям, невимушено підтримувала розмову й чітко відповідала на питання про бізнес. Збоку здавалося, що тост Андрія її абсолютно не зачепив і пройшов повз вуха. Але тепер Володимир — і тільки він один за цим величезним столом — чітко бачив, яких колосальних, майже надлюдських зусиль їй коштувало зберігати цей ідеальний вираз обличчя перед родичами. Її маска залізної леді трималася на чесному слові.
Він зловив себе на дивній думці: він дивиться на неї набагато довше, ніж збирався за умовами їхньої сухої угоди.
Вікторія майже одразу відчула цей його погляд і повернулася в його бік.
— Що? — ледь чутно, самими губами запитала вона.
— Нічого, — так само тихо відповів Володимир, притишивши свій голос.
— Ти так дивишся на мене, Володимире, ніби я щойно припустилася якоїсь жахливої помилки або сказала щось не те за цим столом.
— Ні, з легендою все в порядку, ти тримаєшся бездоганно, — Володимир злегка нахилився до неї, створюючи ілюзію інтимної розмови для оточуючих. — Я просто намагаюся по-чоловічому зрозуміти, чому ти йому це дозволяєш.
Її посмішка миттєво злетіла з обличчя, залишивши лише чисту, суху лінію губ.
— Кому саме?
— Андрію, — Володимир прямо заглянув у очі. — Чому ти дозволяєш йому публічно говорити про тебе в такому тоні, неначе ти нездатна самостійно, без консиліуму родичів вирішити, кого пускати у своє життя і кому довіряти.
Вікторія кілька секунд мовчала,потім вона повільно, дуже обережно взяла свій келих, повернула собі звичне самовладання й спокійно, але дуже тихо відповіла:
— Ти його не знаєш, Володимире.
— Це правда. Не знаю і не маю великого бажання знати.
 — І ти поняття не маєш, що саме між нами було в минулому і які борги ми досі закриваємо, — додала вона, і в її голосі проглянула глибока журба.
— Теж чиста правда. Це ваша особиста територія.
— Тоді, можливо, не варто робити передчасних висновків про ситуацію, в якій ти нічого не тямиш? — в її тоні знову з'явилися звичні захисні шпильки бізнес-леді.
Володимир не став сперечатися чи щось доводити. Він дійсно нічого не знав про їхні колишні сімейні розбірки й найменше в цьому житті збирався вдавати з себе благородного лицаря, який здатний розплутати чужі психологічні вузли за один вечір під келих дорогого вина. Його завдання було простішим.
— Можливо, ти й права, — спокійно погодився він, відкладаючи серветку. — Тобі видніше. Але мені вся ця його вистава все одно не сподобалася. Чисто з чоловічої точки зору.
Вікторія повільно перевела погляд у бік гостей, наче намагалася знайти в собі сили, щоб психологічно повернутися в загальну бесіду й знову вдягнути маску щасливої жінки. А Володимир вперше за весь цей час серйозно задумався про те, що за цей довгий місяць контракту йому, схоже, доведеться зіграти набагато складнішу й небезпечнішу роль, ніж він припускав на самому початку в майстерні. І справа була зовсім не в тому, що потрібно було зазубрювати вигадані подробиці їхнього знайомства чи вчасно, без заминки називати Вікторію коханою на публіці. Справа була в іншому. Поруч із цією жінкою виявилося занадто багато людей, які давно, ще багато років тому вирішили за неї, яка вона є насправді, чого вона варта і чого саме від неї потрібно чекати в цьому житті. Вони закрутили її в цей сценарій, позбавивши права на помилку чи слабкість.
І сама Вікторія Арсеньєва, судячи з усього, вже дуже давно й слухняно навчилася з усім цим жити, щодня вдягаючи свої шалено дорогі обладунки. Чистий бізнес, у якому вона поступово забувала, як це — бути просто собою.