Глава 5

Без п'яти шість. Володимир припаркував старенький, але чистий седан біля кафе. Вечір уже огортав місто вогкою прохолодою ранньої осені. Після зміни в автомайстерні він ледве встиг змити запах бензину та натягнути свіжу білу сорочку. Пальці, звиклі до важкого заліза, незграбно борсалися з тонкими ґудзиками. Чохол із купленим напередодні графітовим костюмом лишився на задньому сидінні — Володимир навмисно не став приміряти його заздалегідь. Почувався людиною, яку силою змусили погодитися на безглуздий маскарад.

Вже на парковці він перевірив телефон. Нових повідомлень не було, лише старе від Сергія з припискою: «Вікторія все пояснить на місці. Не переживай, Вовко, там нічого складного». Володимир лише хмикнув. Його залізне життєве правило казало: фраза «нічого складного» зазвичай означає, що найбруднішу частину правди від тебе просто приховали.

Всередині кафе Вікторія чекала за ізольованим столиком біля панорамного вікна. Вона зосереджено гортала сторінки шкіряного блокнота, щось швидко занотовуючи. Помітивши Володимира, миттєво закрила записи долонею. Чистий контроль. Професійна звичка нікому не показувати свої карти раніше часу.

— Доброго вечора, Володимире, — голос прозвучав рівно, як на діловій нараді.

— Доброго, — він відсунув стілець і сів навпроти.

Її оцінюючий погляд пройшовся по його простій куртці та широких плечах.

— Костюм купили?

— Купив.

— І де ж він?

— Вдома. Чекає свого зоряного часу, — Володимир зустрів її погляд абсолютно спокійно. — Вирішив зберегти інтригу до суботи, щоб не розплескати весь ефект завчасно.

На її обличчі промайнула коротка, майже невловима посмішка, яка миттєво зробила її менш порцеляновою.

— Гаразд. Часу мало, а нюансів багато. Почнемо.

Вона відкрила блокнот. Володимир відкинувся на спинку стільця. Ця жінка органічно не переварювала порожніх розмов і світського лепету. Вона цінувала свій час, він — свій спокій. Тут вони збігалися.

— Що Сергій вам передав? — вона тримала ручку напоготові.

— Заміський гольф-клуб, — почав перераховувати Володимир, наче здавав іспит суворому майстру в депо. — Сімейна вечеря без преси. Початок о дев'ятнадватій, моя поява — о пів на сьому. Без запізнень.

— Правильно. Гостей буде близько двадцяти. Склад специфічний. Моя мати — це головний фактор ризику, вона помічає все. Двоюродна сестра з чоловіком і кілька людей, яких я зовсім не рада бачити, але їхня присутність продиктована бізнес-етикетом. Менше зайвої інформації — природніша реакція.

— Добре. Мені ж менше вчити.

— Акторських шедеврів не треба, — чітко говорила Вікторія. — Поводьтеся природно. Хвостиком за мною не ходіть, але й у курилці не зникайте. Тримайтеся в зоні видимості. Тепер легенда знайомства: зустрілися вісім місяців тому на відкритті художньої виставки.

— Якої виставки? — Володимир примружився. — Я з живопису знаю тільки колір ґрунтовки та номери наждачного паперу. Якщо мене запитають про кубізм, я попливу через три секунди.

Вікторія тихо хмикнула, і в її очах промелькнуло іронічне схвалення:

— Не попливете. Назву виставки ніхто не пам'ятає. Зайшли випадково, світський захід, фуршет, тиснява. Фрази: «Та якась чергова галерея в центрі, назву вже й не згадаю» — буде цілком достатньо.

Вона перегорнула щільний аркуш.

— Далі. Після зустрічі — легкі кава-вечері. Через три місяці з'їхалися, бо роз'їзди на два будинки забирали багато часу. Зараз проживаємо разом.

Володимир дістав телефон і відкрив чисті нотатки.

— Де саме ми проживаємо? Мені потрібна точна адреса на випадок, якщо твоя мати запитає, куди відправляти родинні пироги.

Вікторія без вагань назвала адресу престижного ЖК у самому центрі. Елітний район, трирівнева охорона. Володимир мовчки записав.

— Чим займаюся я — ти знаєш: майстерня, ремонт, метал. Тут легенди немає. А от чим конкретно займається твоя компанія? Щоб я не бовкнув, що ти торгуєш цукром.

— Інвестиції, девелопмент, комерційна нерухомість.

Володимир задав кілька точних технічних питань щодо логістики. Не тому, що йому були цікаві мільйонні обороти. Він просто не любив викручуватися на ходу через власну непідготовленість. Якщо він брався за ремонт машини — він знав усе до останнього гвинтика. Тут був той самий випадок: Вікторія була замовником, легенда — схемою.

— А як ми відзначали твій день народження? — зненацька запитав він, дивлячись їй прямо в очі.

Вікторія від несподіванки на секунду завмерла, її ручка зависла над папером. Вона явно не чекала від простого механіка такої глибокої деталізації.

— У мене день народження в травні. Тобто, за легендою, ми тоді тільки-но познайомилися і ще не святкували такі дати разом.

— Повезло. Менше вигадувати.

Вона закрила блокнот.

— Ще одне. Якщо чоловік моєї сестри почне випитувати про роботу — розповідай чисту правду. Приватна автомайстерня, ремонт двигунів. Це звучить приземлено, але впевнено. Сноби зламають об це зуби. І намагайтеся уникати довгих монологів. Розмовляйте мало.

— З цим уже буде складніше, — Володимир криво хмикнув. — Я мовчазний, коли навколо нормальні люди займаються ділом. Але абсолютно не вмію тримати язик за зубами, коли ідіоти починають задавати нахабні питання. Особливо багаті ідіоти.

— Тоді відповідайте максимально коротко. Рубайте фрази.

Вікторія раптом змінила тон, її пальці спокійно лягли на стіл, а погляд став напруженим.

— На вечорі буде Андрій.

— Хто такий Андрій?

— Мій колишній чоловік, — вона вимовила це напрочуд спокійно, але Володимир, як досвідчений механік, що звик слухати найдрібніші стукоти в моторі, вловив штучну тональність. Там була прихована тріщина. — Зараз він мій офіційний діловий партнер, у нас спільні проекти. Він не знає, що я прийду з вами.

Внутрішній радар безпеки Володимира знову замигав червоним світлом. Колишній чоловік, спільний бізнес, закрита вечеря... Вся ця історія дедалі більше пахла тим, що йому відводиться роль живого щита.