Глава 3.1

Вікторія терпіти не могла повертатися додому після таких зустрічей. Не тому, що вечір видався неприємним. Навпаки, все пройшло саме так, як вона й прорахувала. Володимир виявився спокійним, не став сипати зайвими питаннями й, що було особливо зручно, навіть не спробував справити на неї враження. Він просто слухав. Іноді кидав коротке питання у суть справи. Іноді скупо, але влучно жартував. І дивився прямо — без тієї липкої, оцінюючої чоловічої хтивості, до якої вона давно звикла й навчилася зневажати.

Вікторія припаркувала машину біля будинку, але не поспішала виходити в сиру темряву двору. Перед очима знову виникло його обличчя. Не солодкий красень із обкладинки журналу і не хлопчик, який занадто добре знає, як подобатися жінкам. Звичайний чоловік. Років сорока. Високий, міцно збитий, із трохи втомленим, заземленим поглядом. Він їй сподобався. Ця думка промайнула зненацька й тут же була безжально відкинута. Не в тому сенсі. Вона не збиралася закохуватися чи шукати супутника життя за принципом «подобається — не подобається». Її потрібна була функція. Людина, здатна провести з нею місяць на очах у публіки так, щоб жодна жива душа не запідозрила каверзи.

Володимир підходив ідеально. Він не метушився. Не намагався виторгувати більше. Не ліз із розпитуваннями про її особисте життя. Навіть коли почув суму, його обличчя не здригнулося жодною рисою. Лише погляд став трохи уважнішим. Вікторія це помітила. Вона взагалі помічала кожну дрібницю. Напевно, саме тому й заробила свій добробут.

На кухні вона машинально клацнула чайником і відчинила двостворчатий холодильник. Всередині гуляла майже стерильна порожнеча: кілька пляшок дорогої води, сир, в'ялені овочі та пластиковий контейнер із їжею, яку помічниця привезла два дні тому. Вікторія подивилася на судок. Закрила дверцята. Апетиту не було. Вона налила у склянку простої води й сіла за стіл. Квартира була великою. Занадто великою для однієї жінки. Коли вона купувала ці триста квадратних метрів, їй здавалося, що простір даруватиме свободу. Величезна кухня, панорамна вітальня, окрема спальня, кабінет... І гостьова кімната, в якій за весь час так ніхто жодного разу й не заночував. Тоді вона ще наївно не розуміла, що порожнеча теж має власну вагу і вміє займати занадто багато місця.

Вікторія гірко усміхнулася власним думкам. Яка дурня. Квартира як квартира. Їй не самотньо. Вона справді щиро так вважала. У неї було все: масштабна робота, контракти, зустрічі, закордонні поїздки. Телефон майже ніколи не замовкав. Вона могла набрати будь-який номер зі списку контактів, і за двадцять хвилин її вже чекали б у найкращому ресторані міста. Хотіла подорожувати — купувала квиток. Хотіла відпочити — летіла на острови. Якщо щось ламалося — викликала майстра. Якщо виникала проблема — вирішувала її одним дзвінком. То чому ж вона все частіше ловила себе на тому, що вечорами вмикає телевізор просто для фону, навіть не збираючись дивитися на екран?

Вікторія різко підвелася і вимкнула плазму. Тиша, що запанувала в кімнаті, виявилася майже гніючою. Вона знову взяла телефон. Повідомлення від Володимира не було. Та й не повинно було бути. Він обіцяв дати відповідь завтра. Вона сама дала йому цей день на роздуми. Отже, треба чекати. Вікторія поклала смартфон екраном донизу. За хвилину не витримала і перевернула назад. Порожньо. Жінка роздратовано зітхнула. Смішно. Вона просто наймає людину на роботу на тридцять днів, а вже гіпнотизує екран, як дурепа.

— Прекрасно, Вікторіє, просто чудово, — вголос вимовила вона.

Квартира, звісно, нічого не відповіла.

Уранці вона приїхала в офіс раніше за всіх. Так було майже завжди. Її подобалися ці перші тридцять хвилин у повній тиші, поки коридори хмарочоса не заповнилися галасом, а підлеглі не почали вимагати термінових рішень. На столі вже лежала тека з документами. Вікторія відкрила перший аркуш, але не змогла дочитати навіть до середини. Погляд застиг на розмашистому підписі внизу сторінки. За три тижні вони мали представити міжнародним партнерам новий проект — дітище, над яким компанія виснажливо працювала майже рік. Якщо все пройде успішно, вони підпишуть контракт століття. Якщо ні — доведеться починати виснажливі переговори з нуля. Вікторія не боялася переговорів. Вона боялатася іншого. На цій зустрічі буде Андрій. Вона давно перестала називати його про себе «колишнім». Просто Андрій. Так було простіше, так менше боліло. Колись він був чоловіком, із яким вона збиралася прожити життя до старості й зустріти смерть в один день. Потім став партнером, якого вона бачила виключно на ділових нарадах. Тепер вона намагалася взагалі випалити з пам'яті будь-які спогади про те, ким він був для неї колись. Але деякі люди мають огидну звичку повертатися у твоє життя навіть тоді, коли ти зачиняєш двері й уже давно не кличеш їх.

Двері її кабінету відчинилися без стуку.

— Ти вже тут?

Вікторія підняла очі. Андрій. Ну звісно, хто ж іще.

— Як бачиш.

Він увійшов господарською ходою і недбало кинув на її стіл шкіряну папку.

— Треба поглянути. Третя правка.

— Залиш. Подивлюся.

— Сьогодні?

— Так, Андрію, сьогодні.

Він не йшов. Залишився стояти біля столу, тримаючи руки в кишенях дорогих штанів. Вікторія знову підняла на нього холодний погляд.

— Щось іще?

— Ні, — він самовпевнено посміхнувся. — Просто дивуюся, що ти досі приїжджаєш раніше за прибиральниць. Нічого не змінюється.