Глава 2

Ранок почався не з кави, а з тріскучого, настійливого дзвінка. Сергій набрав сам.

Володимир якраз замикав ворота майстерні. Робоча зміна затягнулася до перших променів сонця — довелося до ранку порпатися з іномаркою, яку він заприсягся віддати клієнту ще вчора. Телефон загарчав у кишені комбінезона, і Володимир витягнув його суто на автопілоті, сподіваючись побачити сонне й тепле повідомлення від Сашки. Але на екрані блимало ім'я Сергія.

— Ну? — замість вітання буркнув Володимир, притискаючи слухавку плечем до вуха.

— Доброго ранку, — голос Сергія з бадьорого перейшов на діловий. — Ти вчора питав про ту роботу.

— Я не питав. Ти сам запропонував.

— Тим паче. Цікавить?

Володимир прислонився стегном до верстата, відчуваючи, як гудуть від утоми м'язи.

— Дивлячись, що за робота.

— Я же сказав — специфічна. Дивна.

— Сергію, це не опис. Це загадка.

— Іншого поки не маю права дати.

Володимир втомлено засміявся, витираючи тильною стороною долоні лоб.

— А гроші?

— Гроші солідні.

— Наскільки солідні?

На тому кінці дроту повисла коротка, майже відчутна пауза. Сергій ніби зважував кожне наступне слово.

— Настільки, Володимире, що ти назавжди перестанеш рахувати копійки й думати, чи вистачить вам із малою на ту кляту Італію.

Усмішка миттєво злетіла з обличчя Володимира. Він машинально відвів телефон від вуха, тупо вглядаючись у темний екран, хоча виклик тривав. Внутрішні запобіжники митєво клацнули.

— Ти звідки знаєш про Італію?

— Чувак, ти сам мені розповідав. Тиждень тому, коли ми підвіску перебирали. Чи в тебе вже пам'ять від перевтоми відшибло?

— Не відшибло, — відрізав він, повертаючи слухавку до вуха.

Володимир повільно провів великим пальцем по шорсткому краю корпуса. Він справді рахував. Щоночі. Спочатку наївно здавалося, що бюджет якось утрясеться, підженеться під звичні підробітки. Але потім, наче з рогу достатку, посипалися: реєстраційний внесок, страховка, переліт, готель, харчування в євро... Одна цифра чіплялася за іншу, і в результаті поїздка перетворилася на фінансову чорну діру. Він б викрутився. Напевно. Але слово «напевно» у всьому, що стосувалося щастя його доньки, Володимир щиро ненавидів. Він звик тримати слово.

— Що потрібно робити? — його голос став низьким і жорстким.

— Приїхати на зустріч.

— Куди?

Сергій швидко назвав адресу та час. Престижний район, центр міста.

— А якщо мені не сподобається те, що я почую? — примружився Володимир.

— Розвернешся й підеш. Тебе ніхто не триматиме.

— А якщо сподобається?

— Тоді сам усе вирішиш.

Володимир трохи помовчав, слухаючи гудіння трансформатора в кутку боксу.

— Щось ти занадто загадковий як для ранку, Сірий.

— Бо якщо я почну вивалювати тобі деталі зараз, ти вирішиш, що я тобі розігрую або з глузду з'їхав.

— Я вже так думаю.

Сергій коротко розсміявся:

— Приїжджай. Поговориш віч-на-віч. Ніхто тебе там у кайдани не закує і під дулом пістолета підписувати нічого не змусить.

— Дуже переконливо, — хмикнув Володимир.

— О шостій вечір. Будь ласка, без запізнень.

— Буду.

Він натиснув відбій і ще кілька секунд дивився на згасаючий екран. Потім сховав телефон і нарешті зачинив майстерню.

О шостій вечір Володимир дійсно стояв біля вказаного закладу. Кафе виявилося невеликим, але з того розряду, де навіть повітря пахло великими грошима й закритими клубами. Не те місце, куди забігають у брудному куртці перехопити еспресо після зміни. Тут люди або складали серйозні бізнес-угоди, або ховали за темними шибками приватне життя.

Володимир оглянув вишуканий зал із приглушеним світлом і миттєво зрозумів: він поняття не має, кого шукає. Сергій не спромігся опісати зовнішність. Дав лише одну координату: столик номер три біля вікна. Він зняв куртку, перекинув її через спинку м'якого стільця і сів. Минуло дві хвилини. Потім три. На четвертій хвилині біля його столика м'яко зашуршала дорога тканина пальто.

— Володимире?

Він повільно підняв голову, виходячи зі своїх думок.

— Так. Це я.

— Вікторія.

Вона протягнула руку для вітання. Володимир обережно стиснув її вузьку, витончену долоню і мимохідь відзначив: пальці в неї були тонкими, але рукостискання — напрочуд впевненим. І шкіра — прохолодна, як шляхетний мармур.

Вікторія сіла навпроти. На вигляд їй було приблизно стільки ж, скільки й йому. Може, трохи молодша. Темне шовковисте волосся, бездоганна акуратна укладка, стриманий, дорогий макіяж, який лише підкреслював гострі вилиці. На ній було кашемірове пальто глибокого графітового відтінку, ідеально скроєні штани й тонкий светр. Жодних кричущих брендів, золотих ланцюгів чи діамантів завбільшки з кулак, якими зазвичай хизувалися дружини місцевих багатіїв. Все в її образі було прораховано так, щоб кричати про статус... але при цьому не бути вульгарною.