Пропускаю її в дверях, притримуючи їх. А потім погляд падає на велосипеди, припарковані біля будівлі відділку. Помічаю на клумбі біля будівлі сліди від коліс. У неї це в крові – порушувати закон? На одному з велосипедів до керма прикріплений алюмінієвий бідончик. На багажнику іншого – корзина з їжею.
— Самойлов, ти так дивишся на велосипеди, ніби з дитинства лише на лексусах катався, — фиркає Дашка.
— Це ж обід, — буркаю, — і я в поліційній формі…
— От і добре, — шкіриться це дівчисько. – Сьогодні ти будеш зіркою всіх соціальних мереж.
Брови повзуть догори. Що? Оце вже ні!
— Я на це не підписувався, — гиркаю. – І ти нічого іншого не могла вигадати?
— То це так працює? Мені з панського плеча дозволено було порушити закон? – озирається на мене Дашка. – Ти забрав мої права. І чим я маю везти тебе на обід? Та не переймайся ти так. Кияни добрі. Вони ще фотографуватися з тобою почнуть. Такого столиця ще не бачила. Поліціянт їздить містом на велосипеді й слідкує за правопорядком. Оце новина, так новина. Думаю, тепер злочинці будуть жахатися від шурхоту велосипедних шин… До речі, тут неподалік я бачила СТО. Можемо заїхати й прилаштувати тобі на кермо оту вашу сирену поліцейську… Ну, щоб додати тобі значимості…
Не витримую й посмішка з'являється на обличчі. Вона невиправна. Але до біса креативна. І дуже вже старається зробити все, щоб я відмовився від обіду. Прямо зі шкіри пнеться. А мене ці її старання забавляють. Піділлємо трішки масла у вогнище.
— Даш, ну вибач! – знизую плечима, підігруючи їй. – Ти так старалася. Готувала обід для мене. І маєш повне право так поводитися. Хто я такий, щоб не оцінити працю цих натруджених ручок. Гаразд! Поїхали!
Очі Панової стають такими великими, що здається займають пів обличчя. Вона шумно проковтує й на секунду заклякає на місці. На обличчі жодної емоції. Взагалі.
Та ось обличчя зашарілося. Дашка миттєво опанувала себе. Й вимушена посмішка робить її обличчя доволі гарним.
— Дякую! – видавлює вона з себе.
— Немає за що, — усміхаюся. – Що це в цьому бідоні?
— Борщ, — бурчить вона. – Це не бідон, а термос. Я ж маю нагодувати нареченого гарячою стравою. Хіба ні? А він тут хникає вже добру четверть часу. Так навіть в термосі все охолоне.
Забираю корзину з її багажника й переставляю до себе. Вона лише здивовано поглядає на мене.
Сідаємо на велосипеди й рушаємо узбіччям дороги. Не знаю куди вона мене хоче повезти, але відчуваю, що в дуже людне місце.
Їдемо містом, слідкуючи за дорогою. Автомобілі спочатку підрізали нас, та помітивши поліціянта у формі, стали поводитися більш дружелюбно. Добре, що я не переодягнувся, як хотів зробити від самого початку. На пішохідних переходах купи людей, які роззявивши рота, спостерігали за нами. Воно й не дивно. Не кожного дня побачиш поліцейського на велосипеді.
А моя хитрюща «наречена» ще й увагу привертає, махаючи всім рукою. Та спостерігати за нею, одне задоволення. Щоки розчервонілися. Волосся розкуйовдилося. Груди важко дихають. А з обличчя не сходить щира посмішка. Ось зараз Дашка справжня.
Парк «Нивки» зустрічає нас лісистою місцевістю. Народу не багато. Дехто з дитячими колясками прогулюється асфальтованими доріжками, вдихаючи вологе повітря біля річки Сірець. Поблизу чути дитячий лемент від атракціонів.
Зупиняємося біля однієї з бесідок. Дашка підкочує велосипеда й ставить неподалік. А потім забирає корзину з мого багажника. Беру термос з борщем.
Спостерігаю за тим, як це дівчисько накриває на стіл. Продумана кожна деталь. Скатертина така білосніжна. Видно, що ніколи в житті не їла в таких парках. Тут птахи з дерев можуть перетворити її на брудну ганчірку. Розкладає всі прибори, ніби в ресторані.
— Мені звичайно приємно, що ти очей з мене не зводиш, — фиркає вона. – Та не знала, що в тебе відпускають на обід на кілька годин.
— Ні…
— Тоді термос з борщем давай, — сичить. – Мені тебе ще назад до поліційного відділку повертати.
Подаю термос і сідаю до столу. Дашка миттєво подає пачку вологих серветок.
— Руки витріть, лейтенанте, — кидає вона. – До столу варто сідати з чистими руками.
Виконую її наказ, усміхаючись.
— Ти зараз схожа на буркотливу дружину, — кидаю їй. Її погляд зупиняється на мені. Й очі примружуються.
— А ти б хотів таку дружину? – раптом запитує вона, не зводячи з мене очей.
— Подивимося, чим ти мене годувати збираєшся, дружино! – усміхаюся. – Не хочу купувати кота в мішку. А раптом ти погана господиня. А я їсти люблю…
— По тобі не скажеш, — ставить переді мною тарілку з борщем. Запах забиває нюхові рецептори. Відчуваю, що добряче зголоднів. А ця прогулянка містом велосипедами лише нагуляла апетит.
— Я просто інколи за цілий день навіть поїсти не встигаю, — відповідаю, беручи до рук протягнуту нею пухку пампушку. – І буває працюю і вночі. Різні бувають робочі будні у поліціянтів.
— В тебе дівчина є? – раптом запитує вона, нарешті сідаючи навпроти мене.
— А в тебе хлопець? – підіймаю одну брову.
Дашка, яка піднесла ложку до рота, киває головою.
— Є!
— Чому ж ти тоді обідом годуєш мене, а не його? – надкушую пампушку. Часнику вона не пошкодувала. Та мені все одно. Зараз в мені вирує якесь двояке відчуття. Вона ж цілуватися до мене лізла. Хіба ні? А як же хлопець?
— Самойлов, не сміши, — бурмоче. – Думаєш, він їстиме борщ? Впевнена, він навіть назви такої не знає…
Дивлюся на неї, не зводячи погляду. Цікаво, вона і з ним така? Чи інколи буває інша? Добра, ніжна, щира? Хоча навряд чи такі слова можна ставити поряд з її ім'ям.
— Чому ж тоді твій батько не звернувся до нього за допомогою стосовно тебе? – запитую. – Думаю, тобі було б набагато приємніше проводити час у його компанії.
— Бо таких, як ти, купити можна, — хмикає вона, дивлячись прямо у вічі. – А він би відмовився від такої принизливої пропозиції.
#3114 в Любовні романи
#1491 в Сучасний любовний роман
#862 в Жіночий роман
кохання і таємниці, гумор та протистояння характерів, кохання не купити
Відредаговано: 19.01.2021