Глава 9 Дашка

Лежу на ліжку й не звожу свого погляду зі стелі. А в трубці чути довгі гудки, які сповіщають про те, що розмову закінчено. Це що за дурниця така спала на думку цьому Самойлову? Він взагалі розуміє, що готувати я в апріорі не вмію. А ще й замовив… борщ, пампушки, пюре з котлетою та шарлотку… Борщ у затишному місці? Борщ? А везти його туди у бідоні? Ще й без авто. Ну не ідіот?.

Шокована. Просто шокована замовленням Дена. Чоловіки такі чоловіки. Все, що їм потрібно – це смачна їжа. І як її в біса приготувати? Це ж підводитися доведеться, щоб встигнути приготувати все на обід.

М’яка постіль так і вабить послати того Самойлова до біса й заритися в ковдру з головою.

Та розуміння того, що Самойлов мене не жалітиме і зробить все, щоб татко заблокував мої картки, змушує вибратися з ліжка. Залишитися ще й без засобів для існування, то взагалі можна відразу ставити на собі хрест. Як лише зможе, але лейтенант зіпсує моє життя. Та хіба я маленька дівчинка? Невже я дозволю оцьому противному поліціянту домогтися свого? Нехай не думає, що я здамся. Хоче смачного борщу? Буде йому обід.

Плентаюся в душ, щоб змити з себе залишки сну. А коли спускаюся сходами до столової, помічаю, як татко й Галина завмирають на місці, ошелешено витріщивши очі. Татко навіть поперхнувся куском хліба. А Галина, яка наливала йому кави, так і стояла з перехиленою кавоваркою. Кава виливалася з чашки, утворивши навколо себе темну пляму, яка з кожною секундою ставала все більшою.

— Доброго ранку! – усміхаюся й сідаю до столу. – Смачного, таточку! Будь обережним! Галино, здається, ви перелили каву…

— Дідько! – лається домробітниця й миттєво ставить кавоварку на стіл. – У лісі, мабуть, всі звірі подохли, якщо ти підвелася так рано?

Батько все ще відкашлюється. Але не зводить з мене очей.

— Ти не захворіла? – запитує здивовано. – Може лікаря викличемо?

Як весело! Рада, що хоча б комусь підняла настрій. Та поводитися грубо не можна. 

— Ні! – дарую щиру посмішку. – У мене ж тепер є наречений. Хіба не так? Хочу сьогодні нагодувати його смачний обідом.    

— Ти і смачним обідом? – бубнить Галина, витираючи стола.

— Ну в мене ж є ти. Хіба не так? – запитую, поглянувши на неї таким милим та невинним поглядом, перед яким вона ніколи не могла встояти. – Ти ж не кинеш мене напризволяще?

— І чого хоче твій наречений? – фиркає Галина.

— Борщ з пампушками, пюре з котлетою і шарлотку, — закочую очі під лоба. – Ці чоловіки такі дивні. Їм лише їсти подавай!

Татко усміхається, ховаючи очі за газету. І можу побитися об заклад, що він лише очима розглядає назви статей. А насправді настовбурчив вухо й прислухається до наших розмов.

— Ось така ти мені подобаєшся, — говорить він нарешті, опустивши газету.

— Справді?

— Так, — відкладає газету вбік. – І якщо сьогодні вечеря в сімейному колі пройде добре, то я тобі обіцяю, що вже завтра я особисто поговорю з лейтенантом і тобі повернуть права. 

— Дякую! – складаю долоньки перед собою і дивлюся на небо. – Думаю мама зараз дивиться на нас і радіє.

Помічаю, як посмішка миттєво зникає з обличчя татка, і він втягує побільше повітря в себе. Певно згадав свою молоду занозу. І тепер соромиться своїх вчинків.

— Мені подобається, як на тебе впливає лейтенант, — продовжує татко, і словом не обмовившись про маму. – Ти стаєш спокійнішою та стриманішою. Це так чудово!     

То ось воно що! Все так просто. Це так працює?

Я поводжуся гарно і маю все, що забажаю? Оце так! Ну, то тепер маю бути хитрішою. Зроблю все, щоб обдурити і татка, і Дена. Актриса з мене ще та! А дістати я зможу Самойлова й інакше. Час міняти підходи до життя.

Майже до обіду стовбичу на кухні, допомагаючи Галині. Борщ, виявляється, вариться доволі довго. Тож вона доручила мені почистити овочі. Вони такі брудні. Фе!

— Ти не ріж їх, а обчищай, — повчає мене домробітниця. – Ти ж скільки продукту викидаєш у відходи.

— Галино, не сміши мене, — фиркаю, взявши до рук великого буряка. — Хіба татко не заробить нам на овочі? Чому ми маємо економити та витрачати час на ці овочі? 

— Справа не в тому, заробить він чи ні, — фиркає жінка. – Нащо переводити продукти?  

— І що з цим буряком робити? – перекладаю його з руки на руку. – Він такий червоний. В мене всі руки в плямах від нього. А плями хоча б змити зі шкіри можливо?

— А ти на шкірі моїх рук хоча б колись бачила плями такого кольору?

— Ні, — знизую плечима. – А може ти в засобах захисту чистила буряк?

— Дашка, не поводься, як неандерталець, — буркає Галина. – І не здумай таке десь ляпати.

— І чому цікаво?

— Ти чи здуріла, дівчино? – рявкає Галина, опускаючи та виймаючи друшляка в юшку, де варилося м'ясо. – Твій наречений кине тебе, якщо будеш таке запитувати.

— Невже? – регочу. – Я не тільки запитувати, я ще й одягати засоби захисту буду. Ти мої долоні бачила? Не вистачало, щоб цей бруд в’ївся в шкіру, і потім його не вимиєш ніякими засобами.

— Ой! – махнула жінка на мене рукою. – Якби це в мене отаке в молодості було, то батько б вже давно вибив би з мене оцю пиху…

— Мені тебе вже шкода, — відповідаю щиро. – У тебе було важке дитинство.

— Та ну тебе, — відмахується Галина. – Ти все насміхаєшся. Ти хоча б не говори нареченому, що готувати не вмієш. Справжні українські красуні мають вміти варити борщ та пекти пампушки з часником.

— Нащо мені той борщ? – фиркаю голосно. – Ніби я не можу щось більш вартісне в ресторані замовити.

— Ага, — фиркає Галина незадоволено, кидаючи до каструлі натертий буряк. – Будеш нареченого годувати отим смузі, то втече на другий день.

— Я ще жодного разу не бачила, щоб хтось з моїх друзів замовляв у ресторані борщ, — надуваю губи, взявши до рук морквину.

— Бо дурні, — робить висновок Галина. – Справжній українець має скуштувати смачний борщ з пампушками. А не їсти оту вашу фуагру та роли. Ото ж вони в тебе такі замориші…