Діана ошелешено розглядає моє волосся. А потім переводить очі на моє обличчя.
— Це що таке? – питає так здивовано, ніби я впав у маразм.
— Помив у Дашки голову шампунем-тоніком, — буркаю голосно. – Хто ж знав, що це не просто шампунь?
Сестра підіймає брови вгору й зітхає.
— То ви таки разом?
— Діано, давай без розпитувань, — корчу гримасу. – Я зараз не налаштований на розмови. Просто придумай, як прибрати цей рожевий колір з мого волосся і все.
— Він з часом змиється, — фиркне вона. – Якщо це точно був тонік…
— Тобто? – тепер відчуваю ще більше роздратування. Виявляється, я ще мало покарав ту заразу.
— Бо якщо це хна, то ні чим вже не врятуєш, — відповідає сестра. – Доведеться ходити з рожевими пасмами.
— Не смішно, — кидаю роздратовано.
— Гаразд, — зітхає вона. – Зараз покладу Настю в ліжко і візьмуся за твоє волосся. Фарбу доведеться поїхати купити…
— Мені?
— Ну, а кому ж? Мені?
— Слухай, це взагалі вже не смішно, — ричу. – Я що розбираюся у тих ваших фарбах? Та й куди я піду з такими пасмами?
— Тоді йди вкладай Настю, — пропонує сестра. – А я до магазину за фарбою.
Киваю головою, відчуваючи полегшення. Краще вже з Настюхою посидіти, ніж йди до магазину за тією бісовою фарбою.
— Сподіваюся, ти хоча б Дашку свою не образив через цей шампунь-тонік? – хапає вона сумку й причісується біля дзеркала.
Ледве не прибив. Але то таке. Сама, зараза, винна у цьому.
Йду до кімнати, де у ліжку вже лежить Настя. Вона доволі бліда, але її блакитні очі стають такими великими, як два озера, коли вона мене бачить.
— Привіт, мала, — усміхаюся й примощуюся на ліжко поруч з нею.
— Вау! – закриває вона ротика ручкою. – Ти дуже… гарний…
— Справді? – тепер вже в мене настрій підскакує до небес. – Прямо гарний?
— Ага, — киває, закусивши нижню губу. — Ти покрасив волосся, щоб бути схожим на русалочку?
Вона така по-дитячому наївна, що мені хочеться розцілувати це мале кошеня.
— Як ти здогадалася? – усміхаюся до неї. – А он твоя мати навіть не запитала мене про таке. І це означає, що вона не розуміється на красі?
— Ага, — регоче Настя. – А ти розумієшся...
— Про що читатимемо казку сьогодні? – запитую. – Про русалку?
І ми обоє сміємося голосно та щиро. Отаке спілкування з племінницею трохи заспокоює мене й змушує забути про оте бісове дівчисько, яке дратує мене до спазмів у шлунку.
— Розкажи про принцесу, — просить вона. – Хочу, щоб вона була з білим волоссям і дуже гарна…
А перед очима з'являється образ Дашки. Білява й дуже гарна, але наскільки зла, що й словами не передати.
— Жила була маленька, гарненька принцеса, — починаю розповідь. Настя посувається, звільнивши мені місце біля себе. – І жила вона у велетенському палаці. І всі її забаганки завжди виконувалися…
— Бо вона принцеса? – запитує мала, обійнявши мене за шию.
— Ну… так, — киваю. – А ще тому, що її мати померла, коли дівчинка була зовсім маленькою. І всі її жаліли. Всі хотіли полегшити її біль.
Відчуваю, як руки Насті стискають мої шию міцніше. І переді мною відкривається одна істина – Дашка така не через образу на татка. Це її захисна реакція на нових людей у її житті. Вона боїться. Боїться звикнути до когось і втратити цю людину. Можливо, таткові варто було не подарунками її задарювати, а повести до психолога? Їй потрібна кваліфікована допомога. Вона сумує за матір'ю. І такою дитячою поведінкою викликає хоча б якусь увагу до своєї персони. Вона весь цей час прагнула завоювати увагу татка. А коли зрозуміла, що в його житті з’явилася інша жінка – втратила надію. Її така поведінка – це її виклик суспільству. Її помста за обірване материнське життя. Ось тільки дівчинка загралася. І втратила реальність…
— Я б не хотіла втратити маму, — шепоче Настюха. – Я її дуже люблю.
Усміхаюся до дівчинки. Кожна дівчинка любить маму. І кожна з них переносить втрату по своєму.
Пригладжую неслухняне руде волосся Насті й продовжую казку.
— Та одного разу злий дракон вирішив зробити її своєю нареченою. Так вона йому сподобалася. І…
Помічаю у дверях Діану, яка склала руки й замилувано спостерігає за нами.
Продовжую казку до тих пір, поки Настя не засинає. А тоді вкладаю її в ліжечко й прикриваю ковдрою.
Діанка сидить на кухні з чашкою кави та мовчки позирає у вікно.
— Ти будеш чудовим татком, Денисе, — тягне вона. – Може вже час подумати про родину? Про дітей?
Хмикаю й наливаю собі кави.
— Ще не зустрів тої, з якою б хотів мати дітей, — буркаю.
— А оця Дашка? – зазирає прямо в очі. – Вона на цю роль не підходить?
— Діано, не сміши мене, — всідаюся на стілець. – Яка з неї мати?
— Мені вона здалася хорошою…
— Звичайно, — закочую очі. – Тобі це лише здалося.
— Але я бачила твої очі тоді, — говорить сестра й підводиться. – Тобі подобалося цілуватися з нею.
— І що? – знизую плечима. – Вона гарна жінка! Зрозуміло, що мені подобалося цілуватися з нею.
— Нащо ти так? – запитує, озирнувшись на мене. – Ти ж не такий! Ти не використовуєш жінок у власних цілях. І якщо вже спиш з кимось, то лише тому, що маєш до неї якісь почуття.
— Хто тобі сказав, що я з нею сплю? – дивлюся, як вона розводить фарбу для волосся в порцеляновій посудині.
— Вона, — хмикає Діанка. – А шампунем-тоніком ти користувався у її душі тому, що у твоїй квартирі вимкнули гарячу воду?
Розумію, що виглядає ця ситуація не дуже гарно. І щось зараз пояснювати немає сенсу. Та й не варто. Нам потрібні були гроші на лікування Настюні. І я їх знайшов. Все інше, то мої проблеми.
Діана фарбує моє волосся, а в мене перед очима образ мокрої Дашки. Та хай би ти вже була здорова. Така вона спокуслива була в ту мить. І її витримці варто було позаздрити. Інша б на її місці вже розплакалася. А ця тримала оборону до останнього.
#3217 в Любовні романи
#1541 в Сучасний любовний роман
#875 в Жіночий роман
кохання і таємниці, гумор та протистояння характерів, кохання не купити
Відредаговано: 19.01.2021