Глава 4 Денис

Дивлюся на жінку похилого віку, розуміючи, що та бреше. Або не хоче видавати спільників, або когось боїться. Не може такого бути, щоб під час обкрадання магазину, продавець, чий магазин знаходиться напроти, нічого не помічала. Тим паче жінка похилого віку. Та вони все і всіх бачать.

— Ви впевнені, що нічого не бачили? – перепитую вкотре. – Крадіжка сталася серед білого дня. Саме тоді коли продавець пішла на обід. Отже, хтось про це знав, інакше не поліз би в магазин. Можливо бачили якихось підозрілих осіб? Не сьогодні… раніше… Вони повинні були слідкувати за магазином…

— Це торговий центр, — фиркнула старенька, блимнувши на мене вицвівши ми блакитними очима. – Тут знаєте скільки підозрілих осіб тиняється? 

 — Та все ж, — не втрачаю надії на її допомогу. – На одних вас вся надія. Може ви бачили одну й ту особу кілька днів поспіль? Він нічого не купував, а просто прогулювався мимо, або стояв тут неподалік?

— Кажу ще раз, — не вгамовується жінка. – Нічого й нікого не бачила.

Телефонний дзвінок вривається в мій мозок якимось зовнішнім подразником. Знервовано дивлюся на дисплей і відхиляю дзвінок. Мені зараз не до розмов. Потім пере телефоную. Тут саме така розмова, а Геничу певно нудно. От і дістає мене якоюсь справою. Нехай розбирається сам. Варто вже дорослішати.

— А ви не боїтесь, Олександро Степанівно? – дивлюся жінці прямо у вічі. – Не факт, що злочинці не прийдуть до вашого магазину. Ось тільки є одна проблема. Вони можуть прийти й тоді, коли ви будете на роботі. І тоді…

— Ви мені погрожуєте, лейтенанте? – жінка нервово стискає губи, видаючи власне хвилювання. Отже, щось таки бачила.

А телефон вкотре діє на мене, як зовнішній подразник. Відхиляю дзвінок й усміхаюся.

— Я не погрожую, просто трохи пропрацював у поліції й дещо бачив та знаю. Та й вбитий чоловік тому приклад, — хмикаю, спостерігаючи за реакцією жінки. – Не факт, що якщо ми все ж вийдемо на слід злочинців, то ні в кого з них не спливе думка, що саме ви дали свідчення. Отже, до суду ви можете не дотягнути…

— Самойлов, чорти б тебе забрали, — гукає Шурка з відділу по розслідуванню вбивств. – Ти чого трубки не береш. Твій напарник телефонує. Там твоя наречена в аварію потрапила.

— Що? – відчуваю, як земля зникає з-під ніг.

Дашка потрапила в аварію? Господи! Такого навіть я не очікував.

— Давай, друзяко, їдь туди, — підходить Шурка. – А я тут сам закінчу!

— Зараз прокуратура буде тут, — промовляю відсторонено. – Що скажемо?

— У тебе наречена потрапила в ДТП, — фиркає Шурка. – Жартуєш? А ти, друже, жук ще той! Навіть не говорив, що маєш наречену.

— Може вже й не маю…

— Та жива й здорова твоя заноза, — регоче Шурка. – Тріснула авто якогось крутія. А тепер мізки хлопцям виносить. Тож давай туди й рятуй їх. А бабку-кульбабку ми до відділку заберемо й допитаємо…

— Е… ні, голубчики, — замахала руками стара. – До відділку не поїду. Нізащо…

— Доведеться, — не заспокоюється Шурка. – Ви головний свідок. Складемо фоторобот…

— Добре, — здається жінка. – Розповім що бачила.

Шурка підморгує мені, а я лише зітхаю, вийшовши зі ступору через новину, якою мене огородили. Сідаю до авто й натискаю виклик. Авто зривається з місця, як навіжене.

— Самойлов, дідько б тебе забрав, — чую голос Генича. – Нащо тобі засіб зв’язку?

— Що з нею?

— Ого! То ви й справді разом, Дене? – хмикає напарник. – А ще товариш називається? Хоча б натякнув, що спиш з такою красунею…

— Ти оглух? — роздратовано перебиваю Генку. – Я запитав, чи з нею все гаразд?

— Та все з нею добре, — регоче напарник. – Он стоїть і Сяві мізки виносить. Дивлюся зараз на твою занозу. Така гарнюня…

— Жертви ДТП є? – пропускаю його слова мимо вух.

— Жертви є, але твоя краля до цього не причетна, — базікає далі Генич. – Чоловік зупинив авто, щоб допомогти жінці, яка їхала на велосипеді. І він зачепив її своїм бампером. І саме в цю хвилину твоя білявка протаранила його машину. В автомобілі на цей час нікого не було.

— Розібратися полюбовно не вдасться? – запитую голосно.

Панов з мене шкуру спустить через це. Зараза! Виразка на шлунку! Товстошкіра амеба! Невгамовна фурія! Це ж треба таке утнути. Не здивуюся, якщо зробила це навмисно. Стискаю щелепи й втягую в легені як можна більше повітря. Руки так сильно стискають кермо, ніби це її тонка шия. Я б зараз з величезним задоволенням відшмагав це розбещене дівчисько. Невже батько не розуміє, що оцю заноза приструнити варто інакше покалічить себе.

— Не знаю стосовно цього, — говорить Генич. – Потерпілий роздратований і на вмовляння не йде. Думаєш нам хочеться оці розбори влаштовувати? Він тут вже телефонує комусь. Відчуваю, буде весело…

— Де ви? – перебиваю його.

І лише він називає місце, відчуваю, як закипає кров у судинах від роздратування. Вона ще й досі там? Біля того салону краси?

Злість розноситься тілом зі швидкість світла. Відчуваю, що ще секунда і вибухну.

Навколо декілька автомобілів колег, карета швидкої та огороджене місце аварії. Помічаю колег, які працюють, вимірюючи гальмівний шлях. І її. Вона стоїть неподалік теж роздратована. Це прямо бальзамом ллється на мою душу. Миттєво упевнившись, що з нею все гаразд і видимих травм немає, поглядаю на карету швидкої, де надають першу допомогу якійсь дівчині. Неподалік валяється розтрощений велосипед. А в кареті швидкої схоже його власниця. Це ж як потрібно було зачепити дівчину, щоб так розтрощити її засіб пересування?

Озираюся навкруги, помічаючи, що сталося все навпроти «Райффайзен банк Аваль». І на будівлі є камера. Чудово! І навіть не підійшовши до нареченої, прямую до кремезного чоловіка в спортивному костюмі, який тисне на поліціянтів, щось вимагаючи.

— Старший лейтенант Самойлов, — представляюся. – Ми можемо поговорити?

— А я по вашому чим займаюся? – фиркає незнайомець. – Хрестиком вишиваю?