Глава 3 Дашка

Звук авто за вікном вирвав мене з обіймів Морфея. Повільно відкриваю очі, ледве сфокусувавши погляд  на годиннику. Перша година по обіді. Грюкнули дверцята авто. Кого це так рано принесло до нас в гості?

Вибираюся з ліжка й так в одній майці та коротеньких шортах виходжу на балкон. І заклякаю на місці. Біля сходів до будинку стоїть машина поліції. Визираю через поручні, щоб побачити, хто біля вхідних дверей. І ледь не падаю вниз. Самойлов. Отой бридкий, продажний поліціянт? Якого біса він робить біля дверей нашого будинку?

Роздратування та злість миттєво заволодівають моєю свідомістю. Тож розвертаюся, і не натягнувши навіть халату, спускаюся вниз.

Галина, наша домробітниця, стоїть у вітальні сама. Оглядаю огрядну жінку зі скрученою з волосся гулькою на голові.

— А де… лейтенант? – запитую здивовано.

— Поїхав, — промовляє Галина, крутячи в руках конверта білого кольору. – Ось конверта Миколі Васильовичу передав.

Конверта? Таткові? Може кошти повернув? А оце вже цікаво.

— Давай я занесу його до таткового кабінету, — вихоплюю конверт з рук жінки. – Що у нас на сніданок сьогодні?

Жінка лише невдоволено хитає головою через мою витівку. Та вона з нами так давно, що фактично стала частиною нашої родини. І хоча вона буркотлива та занадто часто чимось невдоволена, але я люблю її безмежно сильно. Бо це єдина людина в цьому будинку, кому моя доля не байдужа.

— Не задурюй мені голову, Дашко, — буркає Галина. – Ти ж зранку не снідаєш. Хіба що оті свої мюслі…

— Ну…, — усміхаюся, розвівши руки в сторони. – Я ж маю тримати себе у формі.

— Ой, не сміши мене, — махає рукою домробітниця. – Ти така худа, що аж світишся. Невже молодим людям такі подобається?

— Молодим людям подобаються таткові гроші, — кидаю через плече й зникаю за дверима кабінету.

— Хоч одягнися, — чую до того, як зачиняю двері.

Забираюся в таткове шкіряне крісло, в якому любила сидіти ще з дитинства й обережно відкриваю конверта. І перша сторінка шокує мене не менше, ніж повідомлення про те, що хтось написав нищівний пост про вчорашню витівку в нічному клубі. Контракт. Контракт?

Пробігаю очима перші рядки й відчуваю огиду від паперів, які тримаю в руках. Детально, пункт за пунктом описано те, які обов’язки має виконувати наречений доньки Миколи Панова. Шок. У мене навіть мову відібрало на декілька секунд.

За пунктом п’ятим наречений має супроводжувати мене на всі звані вечірки. Тобто під час прийомів у знайомих та друзів, я маю бути в його супроводі? Оце татко вигадав.

За пунктом сім Самойлов зобов’язаний приходити до нас під час недільних зборищ. Навіщо це, цікаво?  Татко вирішив пограти в щасливу родину?

Переглядаю останню сторінку і помічаю підпис Самойлова. А ще сума. Сума у чверть мільйона змушує втягнути в легені якомога більше повітря. Бач яким виявився цей лейтенант? Не продешевив. Гарненьку суму виторгував. Фу! Ненавиджу!

Трохи заспокоївшись, знаходжу в столі татка такий же конверт і запаковую контракт у нього. Мене прямо розпирає від безсилля та роздратування. Кидаю його на стіл і виходжу з кабінету.

Після сніданку о першій дня їду до SPA-салону. Алінка вже очікує мене там. Ми влягаємося на канапу для масажів. І поки наші тіла отримують задоволення, тихо спілкуємося один з одним. Грає спокійна мелодія, навкруги палахкотять ароматичні свічки з запахом лаванди, м’яти та шалфея.  

— Мій вітчим розізлився дуже на мене через ту ситуацію з поліціянтами на твоєму дні народженні, — говорить подруга. – Сказав, що ще одна витівка і я залишаюся без моєї любої «Део Матіз».

— Мій татко взагалі з дуба звалився, — фиркаю, відчуваючи, як кров приливає до того місця, яке масажує невисока кореянка. – Найняв мені нареченого…

— Кого? – Алінка повертає голову й здивовано відкриває нафарбовані вуста від здивування. – Нареченого?

— Ага, — сміюся голосно. – Угадай хто саме став цим щасливчиком?

— Ромка?

— Холодно…

— А що Ігор?

— Дуже холодно…

— Я його знаю, Даш? – блакитні очі Алінки світяться непідробною цікавістю.

— Ну… бачила однозначно…

— Стас чи що? – дивується подруга.

— Ні. Стриптизер-поліціянт Самойлов, — виголошую переможно.

— Хто? – Алінка завмирає на канапі, округливши очі від здивування.

— Ну… той поліціянт…

— Я пам’ятаю його, — фиркає подруга. – Ти зараз насміхаєшся з мене, так?

— Чого це? – кидаю на подругу серйозний погляд. – Я серйозно!

— Тоді я нічого не розумію, — Алінка вертить головою, ніби хоче вигнати з голови нав’язливі думки. – Нащо це твоєму таткові?

— Бо він підписує договір з італійцями, які цінують сімейні зв’язки, — не можу влежати на місці. – А оскільки я – сором родини, то мені потрібна нянька в особі лейтенанта Самойлова. Ти б їх договір читала. Там жах.

— Боже…, — тягне подруга. – І що збираєшся робити з цим усім?

— Збираюся змусити Самойлова відмовитися від цієї роботи та повернути гроші таткові, — промовляю швидко. – Ми добре знаємо, що на кожну людину можна знайти важіль впливу. І лейтенант не виняток. Коли намацаю його слабке місце, от тоді й завдам остаточного удару.

Та помірятися силами довелося прямо на виході з салону. Оскільки, не встигла я відчинити двері, як переді мною виник сам лейтенант Самойлов власною персоною.

— Привіт! – кинув він, притримавши для нас двері. – Можемо поговорити?

— Алінка, ти знала, що в салонах краси є швейцари? – поглянула на подругу, яка скалила зуби, розглядаючи Самойлова. – А ви, лейтенанте, певно тут під прикриттям? Чи підробляєте швейцаром?

— Не смішно, — хмикнув він. – Ми маємо поговорити.

— Я відійду на кілька хвилин, — говорить подруга. – Маю зателефонувати декому…

— По-перше, — повертаюся до нього обличчям, давши подрузі зрозуміти, що я її почула, — нам немає про що говорити. А, по-друге, такі, як ви, мене мало цікавлять. Тож домовмося – ви не плутаєтеся під моїми ногами, а я не говорю таткові про те, що ви не виконуєте свою частину домовленості.