Глава 2 Денис

Не зводжу свого роздратованого погляду з високого чоловіка в дорогому костюмі, який зараз розвалився на стільці в кабінеті для допитів. Він час від часу поглядає на дорогий годинник на руці, ніби кудись запізнюється. Так перша година ночі. Куди йому поспішати? Хоча для мене було б краще, якби він зараз підвівся й зник з перед моїх очей назавжди. Терпіти не можу таких пихатих багатіїв, які вважають, що все можна купити. Його примружений погляд пильно вивчає мене, скоріше навіть оцінює. Та мені стає смішно від забаганок оцих багатіїв. Чого лише не понавигадують? Наречений його доньки! Сміх та й годі. Невже він справді вважає, що мені більше немає чим зайнятися, як приструнювати розбещене та норовливе дівчисько?

— Як ви це собі уявляєте? – знизую плечима, не зводячи з нього погляду. – Вам самому не смішно від цієї пропозиції?

— На кону стоять декілька мільйонів, — промовляє Микола Панов. – Тож у мене не великий вибір. Не можна, щоб італійці побачили вибрики моєї доньки. Тоді в них складеться думка, що я не компетентний в деяких питаннях. Якщо не можу впоратися з власною донькою, то що тоді говорити про підлеглих. Чи захочуть вони співпраці після цього?

— А нащо вам всі оці вигадки? – запитую здивовано. – Можливо, простіше було б домовитися з донькою?

— Сьогодні ви її приструнили, — спокійно говорить Панов, зчепивши долоні в замок та поклавши руки на стіл перед собою. – І мені сподобалося, що ви не церемонитеся з нею. Не йдете у неї на компроміс. Саме такий чоловік їй і потрібен.

— Вибачте, але в тому, що вона така, — починаю, — є беззаперечно лише ваша провина…

— Я й не знімаю з себе відповідальності, — терпінню Панова можна лише позаздрити. Інший би на його місці вже почав би на мене нападати через такі висловлювання стосовно виховання власної дитини. – Та зараз у мене немає часу займатися її вихованням. У мене, якщо бути чесним, його ніколи й не було. Відколи померла її матір, я з головою занурився в роботу, щоб хоча б якось пережити той біль втрати. А потім працював, бо хотів дати єдиній доньці все, на що вона вкаже своїм пальчиком. А тепер пожинаю плоди своєї байдужості…

— То може б влаштували її на роботу? – тягну. – І нехай керівництво розбирається з нею. Заблокували б її картки. Забрали авто. Нікуди б вона не поділася. Взялася за голову й почала б працювати.

— Знаєте, лейтенанте, взагалі-то, я акула бізнесу, — фиркнув чоловік, почухавши носа. – Можу знищити будь-кого. А от це дівчисько з мене мотузки в’є. Можливо, через те, що дуже її люблю. От коли ви матимете власних дітей, тоді зрозумієте мене. Вона рано залишилася без матері. Не відчувала материнського тепла…

— Я дуже співчуваю вашому горю, але мене це не цікавить, — розумію, що розмову варто закінчувати. Мені ще протокол затримання писати.

— А ви не поспішайте, лейтенанте, — говорить самовпевнено Панов, жестом зупиняючи мене. – Подумайте гарненько! Розумна людина від таких пропозицій не відмовляється.

— Тоді вважайте мене дурним, — посміхаюся, все ж встаючи з-за столу. Дуже мені потрібне схвалення цього багатія. Думає, якщо домовився з керівництвом і забрав доньку, то всі навкруги продажні?

— А ви не такий простий, як можете здатися, на перший погляд, — голубі очі Панова примружуються. – Люблю таких впертих. Ваш характер та відданість заслуговують на повагу. Ось тільки дурником не будьте. Скільки ви тут заробляєте? Тисяч десять?

— Все що заробляю, то моє, — відрізаю. – І не варто мої гроші рахувати!

— Лейтенанте, — Панов повільно піднявся із-за столу, – не смішіть мене. Хіба це гроші?

Він повільно потягнувся за папірцем та ручкою. Нашкрябав щось на порожньому бланку для протоколу й розігнувся.

— Це сума, яку ви отримаєте, якщо пристанете на мою пропозицію, — вказав він пальцем, недбало кинувши ручку на стіл. Вона ображено покотилася й впала на підлогу. – Я даю вам три дні на роздуми, лейтенанте! Подумайте гарненько! Невже вам часто роблять такі пропозиції? Пів року і сума у чверть мільйона ваша! Погоджуюся, робота важка. Але й сума того варта! Я не прошу вас стати диктатором для моєї доньки. Просто інколи стримувати її норов. Не дозволяти утнути чергову дурницю. І допомогти їй. Вона самотня…

Мої вуста відкриваються самі собою від подиву. Хто чув колись подібну дурницю? Він взагалі розумом тронувся? Тепер у багатіїв України нові забаганки? Можливо, це такий флешмоб? Нянька для розбещених панянок? Чи хлопчик для побиття? Чергова іграшка в образі справжньої людини? 

—А може варто запитати чого хоче ваша донька? – фиркаю так, щоб в Панова починає бігати кадик на шиї. – Може варто просто поговорити з дівчиною?

— У мене з’явилася… кохана жінка, — пробелькотів Панов. – Але Дашка вважає, що вона зі мною лише через гроші, оскільки вона молодша за мене на десять років. І доньці тепер потрібен хтось, з ким би вона проводила час. Хтось, кому я міг би довіряти. Хтось, хто не втягнув би її в якусь сумнівну справу. Не дозволив викладати фото у соціальній мережі. Заборонив відпочивати в сумнівній компанії. Ця золота молодь знаєте яка? Не вистачало, щоб її підсадили на наркотики…

— Я вас розумію, але я працюю в поліції, — вирішую закінчити цю розмову раз і назавжди. – Мені не вистачає часу на родину. Де його взяти ще й на вашу доньку?

— Знаєте, я ж плачу непогані гроші, — промовив Панов, нахмурившись. – За чверть мільйона можна й викроїти час у власному графіку.

— Я подумаю, — видаю втомлено, щоб нарешті звільнитися від тиску цього чоловіка.

— Домовилися, — відтягує поли піджака й дістає з внутрішньої кишені візитку. Кидає її на стіл поверх бланків протоколу й киває. – Чекатиму на ваш дзвінок, лейтенанте! Інколи варто подумати про себе. Від таких пропозицій не відмовляються, бо їх можуть ніколи більше й не зробити. І зі мною краще вести дружбу, старший лейтенанте! Можу допомогти, а можу й знищити. Тож подумайте про це добре!

Відчуваю, як судинами розноситься роздратування.