VIII/І

Коли надворі встигло так похолоднішати? 

Я йшов по акуратно викладеній доріжці з бруківки і постійно рухав пальцями у кросівках, надіючись не відморозити їх до посиніння. Здається, це вперше за всі роки зустріч мені обходиться дорогою ціною в мізинець на правій нозі. Але врешті-решт, підійшовши до дверей Жару, я якось забув про фізіологічну катастрофу свого організму і швидко рукою прихорошив волосся, глибоко видихнув і, перехрестившись, відчинив двері.

Знайомий аромат арабіки і терпкий запах лакованих меблів приємно залоскотали мої нюхові рецептори, а моїм зоровим  позаздрила би добряча частина універу: Артур стояв перед стійкою із незвично розпущеним волоссям до плеча і, відкинувшись на дерев'яну опору, відтирав якоюсь серветкою свій чорний фартух. Чому позаздрили б, запитаєте ви? Він, стоячи з оголеним торсом і виграваючи своїми кубиками, що вимальовувались на молочно-білій шкірій, повільно перевів погляд на мене і провів тією ж серветкою по своєму рельєфному тілі.

Я швидко, ніби з переляку, однією рукою закрив за собою двері, а іншою очі, і непорушно стояв, навіть пригальмувавши дихання. 

– Я нічого не бачу, – голосно сказав я, відчуваючи, як щось гаряче піднімається вверх до моїх щік.

– Можеш відкривати свої очки, до штанів діло не дійде, – почулось з його сторони.

Я з обережністю подивися крізь розтулені пальці руки і чудово зловив той момент, коли Арсєньєв швирнув свою уніформу на невеличкий диванчик, який я раніше не помічав, і почав натягувати на себе прилягаючу білу футболку, вихиляючи м'язами під м'яким світлом люстр. Через секунду я вже й зовсім забрав руку від обличчя і безсоромно спостерігав за всім дійством, що відбувалося напроти мене.

– А якби зайшов не я, а хтось інший? – вирішив я трохи розігнати власні думки.

– Хто, Ісус Христос? – іронічно кинув Артур. – Ми вже години дві як закрились.

Закрились значить. Якось неочікувано в мою світлу голівку почали закрадатись сцени із доволі популярних короткометражних німецьких фільмів, і я, не дивлячись на всю їх абсурдність, якось недобре втягнув шию і прицмокнув язиком.

– Ясно, – видав я і одеревянілою ходою пішов всідатись за столик.

П'ятою точкою я відчував, як це нещасне чудо плететься позаду мене, чимось противно шелепаючи в руках. Як тільки я шубовснувся на крісло, що стояло в самому кутку залу, Артур тут же ж послідував за мною і поклав на стіл причину незрозумілого шарудіння – звичайний файлик.

– Це що? – вже протягуючи руки вперед, з цікавістю запитав я.

Артур схопив мою руку за зап'ястя і з лукавою посмішкою подивився прямо мені в очі:

– А ти як думаєш?

Я знову безтактно витріщився на його злегка пухкі витягнуті губи, і просто роздумував, за що генетика його так нагородила?

– Якшо не перестанеш висіти, я тебе прямо тут нагну ра...

– Я поняв, я поняв, – я різко перебив Арсєньєва, схопивши краєм вуха його слова.– Так що ти там питався?

Різко висмикнувши руку з полону, я випрямив спину і без задніх думок вже дивився на співрозмовника.

– В тебе дівчина є? – як танк наїхав на мене Арсєньєв.

– Ха! – плеснувши в долоні, викрикнув я. – Ти не це в мене питався.

Артур притягнув ближче до себе той заповітний файлик, і пропалюючи мене поглядом, знову запитав:

– Незайманий?

Я не знаю, який художник бавився з моїм обличчям в цей раз, але бордова фарба водночас з його словами залила моє обличчя.

– Немає в мене дівчини, немає, – відразу пояснив йому, трохи вовтузячись на місці. Я думав змовчати, але все ж цікавість переборола мене: – а в тебе?

Він почав викладати папірці із файлу і розподіляти їх рівними рядами.

– Не зовсім дівчина, але скоро буде, – він кинув швидкий погляд на мене, і його посмішка враз стала ширшою.

Щоки горять, ніби на них виляли якусь кислоту, їй богу, тільки не можу збагнути, чому поряд з цим недо-альфа самцем я, доволі дорослий юнак, веду себе як восьмикласник.

Нарешті я зрозумів, що це була за купа листочків – це було не що інше, як теми проектів.

– Я пробігся по всіх темах і, як на мене, вибрав найлегшу. Ось, – він протягнув мені білу смужку з густо надрукованим чорним шрифтом. 

– Найлегша тема, кажеш?

Я подивився на представлений мені текст, і зі всього написаного довжелезного речення я зрозумів лише словосполучення "у колоїдних розчинах". Я тільки встиг перевести розгублений погляд на Артура, як він, видерши з моїх рук листочок, сказав:

– Так, ситуація в твоєму випадку наближена до безвихідної, але не дарма ж тут я, будеш мені потім винен, як земля колгоспу.

– То ти виявляється не тупий? 

Ліва брова Артура виразно дугою підскочила вгору.

– Ну, буду розумніше деяких.

Я високо закотив очі і поліз в рюкзак діставати все, що здалось необхідним – блокнот і ручку.

– Що це ти робиш? – перервав мене Артур.

Витягнувши голову з сумки, я подивився на нього часто кліпаючими очима.

– Записник дістаю.

– Для чого?

– Не повіриш, писати, – я вже поклав все необхідне на стіл.

– А поговорити ти не хочеш? – Артур підсунувся ближче і з-під свого перекинутого наперед волосся подивився на мене обпалюючим поглядом.

Я подивився йому в очі і мені вже вкотре заціпило мову, як ніби хтось зсередини здавив горло. Чомусь мені згадалась одна із перших наших з Рацьким розмов про Артура, і тут вже настала моя черга випускати в хід підлі усмішки.