ІХ

Три хвилини, вже рівно три хвилини, як я стою в повній прострації.

Яєшня смачно зашкварчала на пательні, і я, намагаючись знову не спалити свій обід, віртуозно перекинув білий з жовтою цяткою пляцок на інший бік. Піднявши цей нещасний кулінарний шедевр,  я помітив пригорілі коричневі залишки на дні. Я ж не один майстер припікати їжу до сковорідки з антипригарним покриттям? 

Тут я відразу кинув погляд в сторону Свєти, що одною частиною тіла сиділа на стільчику, а іншою зручно лежала на обідньому столі, і поплескав дерев'яною лопаткою по плиті. 

– Альо, гараж, підіймайся.

Свєта тут же ж відірвала голову від покриття столу і напівсонним поглядом обвела кухню в пошуках набридливого джерела шуму. Що зробиш, мій голос далеко не оксамитовий баритон.

– Не пищи, – кинула вона, накінець натрапивши на мене.

– Я не пищу, я говорю.

Сестра провела рукою по давно закудлаченому русявому волоссі, ніби то поправляючи свою елегантну зачіску, і втупилась на мене поглядом замученої сови. Я різко розвернувся до плити,  роблячи вигляд, що не зрозумів її жесту, і продовжив чаклувати над вже обвугленим шматком яйця.

– Ти нічого розповісти не хочеш? – я прямо відчував, як іскорки її світлих "леопьордових" очей поволі впивалися мені у спину.

– Та... ніби... ні, – з натяжкою вирвалося в мене.

– Ага, – сестра вже піднялась із тепло насидженого місця, підійшла ближче і сперлась на тумбу поруч зі мною, – а чого ж ми прийшли о пів другого ночі з поглядом ошалілого наркомана, який, по всьому видимому, ще й дар мови втратив?

Я задивився на цікаву різьблену ручку пательні, паралельно роздумуючи над своєю поведінкою. Чесно, геть не пам'ятаю вчорашній вечір, все як в опіумному тумані, тому дійшов додому – і те добре. Останній мій спогад, це як після розмови про куріння ми з Арсєньєвим розірвалися гучним сміхом, а далі натуральна прірва. І все ж таки, свою поведінку я зараз пояснити взагалі не можу. Запах горілого різко витягнув мене із роздумів на світ білий.

– Ти снідати вугликами збираєшся, чи як? – перепиталась Свєта і виключила вогонь на плиті. 

Ми разом подивились на те, що лишилося в ємкості, і я зрозумів, що, в принципі, можу залишитися і без обіду.

– Чуєш, – м'яко почав розмову, – а що означає, коли людина каже "можеш дихати мною".

Свєта закашлялась чи то від надійшовшого диму, чи то від мого запитання, але майже одразу відповіла:

– Тільки не кажи, що ти вже ощасливив якусь дівицю, і через дев'ять місяців мені світить стати тіткою?

– Я дурний, але ж не на стільки, – Свєту трохи попустило після моїх слів, але я все-таки вирішив докопатися: – ну, то що це означає?

– Ну, а що можуть означати слова "виходь за мене"?

"Виходь за мене... виходь за мене... виходь за мене" – я декілька разів прокручував це у себе в голові голосом Арсєньєва, таким же, як він говорив тоді, і мене охопила якась легка стадія паніки. Я дивився крізь Свєту, крізь кімнату і крізь простір, я пропалював усі перешкоди, поки не наткнувся на його тягучий погляд. Здається, випадати з реальності вже входить в мою звичку, шкідливу звичку.

– А якщо ми після цього з ним поржали? – якось невпевнено перепитався я.
Свєта скинула акуратними брівками догори і виразно на мене подивилась:

– З ним? – вона пфиркнула і почовгала в коридорчик, прихопивши з собою по дорозі ноутбука, – З тебе просто вдачно погонили. Ой, ці ваші жартики.

Сестра вже зовсім зникла з поля зору, тільки й того, що було чути човгання її тапочків-зайчиків по підлозі. 

За увесь ранок я вперше нарешті розслаблено стояв, втамовуючи свій голод ще ранішньою кавою, і так, я знаю, що це справжнє знущання над напоєм, але ні заварювати нову, ні гріти цю у мене не було бажання.

Як тільки мої губи доторкнулися до м'якої поверхні рідини, і я всією поверхнею тіла ввібрав в себе її аромат, у мене в мозку виплило фото вчорашнього Артура в кав'ярні. Я напористо виплюнув усю каву, що встиг набрати в рот, назад в чашку, і одним рухом вилив зміст посудини в раковину. Прийшов час позбавляти себе цих дивних думок з ноткою маніакальності. 

Тільки-но я ступив на поріг кухні, як мені на шляху трапився ураган Свєта. Хоча, попрошу замітити, що була вже вона доволі "парадно вдягнута", навіть дістала свого улюбленого в'язаного кардигана, а на голові зробила невеличкий пучок. Свєта, розганяючи повітря в домі, збігала з другого поверху і летіла прямо на мене.

– Артьомка, по конях, – якось з незвичною, навіть непритаманною їй суворістю сказала вона.

Я, одягнутий лише в труси, розтягнуту практично до колін майку і теплі шкарпетки з оленями, ошарашено подивився на сестру.

– Куди ти вже намилилась?

– Мама в лікарні.

***
Ми без перебільшення летіли на всіх парах. Сестра нервувала по-своєму, а я по-своєму, і скажу вам, що аура навколо нас двох була не те що гнітючою, а просто вбивчою. Усі прислужники цього госпіталю у сліпучо-білих халатах, як ніби по наказу, відходили в сторону від нас. Знаєте, якби у мене попросили назвати людину, яка переживе Третю світову, найближчу ядерну війну і будь-яке використання зброї масового ураження, то я з впевненістю сказав би, що то моя мама. Її не бере нічого і ніколи, будь-які епідемії, спалахи грипу і так далі проходять повз неї навшпиньках і півкроком. Я справді влаштував собі справжній мозковий штурм щодо пошуку причин маминого перебування тут, і на думку, як не дивно, нічого не приходило. 

Свєта цупкими пальцями схопила мене за рукав пальто, і ми разом застигли на місці перед яскравою вивіскою якогось кабінету, до якого нас люб'язно і поспіхом привела медсестра цього приватного медзакладу. Червоне світло діодів плавно освітлювало весь простір навколо і кидало свою тінь на виблідле обличчя сестри. Її рука вже більше "на автоматі" потяглася в кишеню і вже через секунду дістала звідти жменю невеличких карамельок.