VIII

В аудиторії стояв дивний запах, від якого мене прямо-таки конозило. Я знову, вже вкотре відвернув голову до вікна і вдихнув на повні груди єлейний аромат кави, змішаний з одеколоном та ноткою цигаркового диму, а на додачу ще й приправлений кінською дозою чоловічих феромонів. Відразу якась незрозуміла комашня табуном пробіглась у мене під шкірою.

– Альо, ти взагалі слухаєш? – Артур  самими пучками пальців вщипнув мене за ребра.

– Яй, – викрикнув я і різко відкинув руку зловмисника.

Ми вже биту годину сиділи ось так: Арсєньєв гортав сторінки наших з ним конспектів, інколи кидаючи в мою сторону їдкі словечка; а я сидів закинувши ногу на ногу і поглядом блукав по приборах, що стояли на шафі попереду мене, боковим поглядом помічаючи свого напарника і намагаючись втягнути в себе його запах. Ось так разом ми вибирали тему для нашого проекту.

Весь час, ще відколи це біляве чудо сюди зайшло, мене хвилювало питання "якого хєра він тут?", а потім я вже задавався іншою проблемою: як це питання сформулювати так, щоб воно не образилось.

– Чуєш, – я трохи кашлянув, прочищуючи голос, – ти раптом не хочеш просвітити  мене, якого милого ми з тобою тепер напарники?

Артур якось полегшено видихнув і, відкинувши ручку на парту, розвалено відхилився на спинку сидіння.

– Невже, – на його ідеально рівному обличчі почала подавати перші ознаки життя посмішка, – я думав, ти вже не запитаєш.

– Ну, як бачиш, запитав.

– Просто ця ш... – на секунду Артур запнувся, – твоя напарниця, вона прихворіла, а я, як істинний джентльмен, вирішив їй допомогти. 

Я, якось несподівано навіть для себе, невдоволено прицмокнув язиком і трохи розчарувався, що він пішов на цю авантюру заради якоїсь дівки.

– А як же ж твій напарник?

Арсєньєв ледь помітно випрямив спину і плавно підідвинувся ближче до мене.
– Та той хлопець якийсь рагуль, повір, з тебе толку і то більше буде.

Я пирснув легким смішком і автоматично по-дружньому закинув свою руку йому на плече. Тут я зрозумів, що Рацький і Паша виробляють у мене погані звички, і вже морально готовий був до стусонів. Але, всупереч моїм очікуванням, замість того, щоб викрутити мою руку і засунути мені її глибоко і надовго, Арсєньєв лише схилив голову на бік і усміхнувся припіднятими кутиками очей.

***
– Хата горить!

Я, заритий по носа в різних зошитах і довідниках, зі швидкістю світла зіскочив на ноги і став в позу ніндзя.
Переді мною вже стояв Паша у всій своїй красі і з пакетом охолодженого пива.

–  І чого ти кричиш, ріжуть чи шо? – Обтріпавши себе, я підійшов до друга і стукнув його у плече.

– Я ж кажу, хата горить.

– А мозги в тебе не горять? – Я цапнув торбину, набиту добром, і агресивно поніс її до ліжка.

– Ого, – награно здивувався Паша, знімаючи свої шкарпетки, – та ти в нас сьогодні ображена істеричка. Розказуй, шо вже сталось?

Я сів на підлогу біля дивану, схрестивши під собою ноги, і з ентузіазмом почав розбирати пакунок. Паша вже разом зі своїми голенькими п'ятками, довго не затримуючись, впав впоперек на ліжко.

– Шо тобі розказати? – Тихо огризнувся я.

– Знов якась баба відшила? – Паша байдуже на мене подивився.

Чомусь я знову відразу згадав Арсєньєва.
– Якби ж то так.

– Ого, – вкотре за день він здивувався, – ти меня прямо заінтригував.

– Та мене поставили на проект з одним таким собі Артуром – придурок стрáшний. – Я відмахнувся від недавніх спогадів і старався говорити як можна беземоційніше.

Паша дістав рукою одну пляшку пива, і поліз до краю ліжка, щоб відкрити її об спинку. 

– Ааа, – протягнув він задумливо, натискаючи металевою зазубреною кришкою об дерево, – походу, бути придурками – це в Артурів в крові.

– Тобто? – Перепитався я, забираючи вже відкриту пляшку хмільного.

– В мене брата двоюрідного Артур звати, і скажу, що це ще те мамкине чудо.

Паша витягнув із чудо-торбинки ще одну затемнену пляшку і проробив з нею такі ж самі махінації. Я лише встиг поспівчувати своєму старенькому ліжку, як ми цокнулись і пустили трохи алкоголю по венах. 

Через хвилин 20 ми вже встигли опустошити всі наші запаси, пофілософствувати про життєйське, розповісти про все, що гложило – тільки я розповідав за універ, а Паша за малу Таньку. В кінці-кінців я розслаблено валявся на підлозі, а Паша ніби в прострації сидів на ліжку в одних лише трусєлях. 
Тільки він хотів знову загнути щось філософське, як наші телефони заверещали в унісон, і ми уткнулися носами в екрани.

Арсєньєв: "Мсьє, запрошую Вас на чашечку відмінної кави із присмаком проекту з хімії. Бери блокнот і бігом в Жар. Не обговорюється."

Я, сковтнувши, подивився на Пашу, а він, в свою чергу, ошалілим поглядом втупився на мене. 

– Артур... 

– Таня...

Ми синхронно підірвалися з місць, я відразу побіг шукати якийсь більш-менш пристойний блокнот, а Паша шмигав по кімнаті в пошуках свого одягу. 

– З такими темпами і твоєю допомогою мені пряма дорога в ексгібіціоністи, – десь з-під крісла рикнув Паша.

– Ну, ти хоч труси на місці тримаєш, – почав я його втішати, запихуючи все приладдя в рюкзак.