VІ

Я хлопнув дверима чергового кабінету на шляху мого "світлого" майбутнього. Чи то на жаль, чи то на щастя, але моє майбутнє найближчі роки три буде  проходити саме в стінах цього бідового ВУЗу. Я із закритими очима сперся ногою на побілену у м'ятний колір стіну, і на запах намагався вирахувати, з якої сторони до мене підійде Рацький. На цьому поверсі нашого корпусу була одна із лабораторій, і з незрозумілих причин тут завжди стоїть стійкий запах гіпохлориту кальцію або, як кажуть в народі, хлорки. Запах настільки різкий, що інколи аж ріже очі, а магія у тому, що в самій лабораторії його абсолютно немає. Ніколи не заздрив тим, у кого тут проходять пари.

Чисто "на автоматі" я поморщив носа від неприємного подразнення нюхових рецепторів і хлопнув себе по сідниці папкою із документами. Все ж таки я відкрив очі і, повернувши голову, побачив високу статну фігуру у білих спортивках, що повільно, виляючи бедрами, чи чим там  замість них, наближалась до мене. Запах навколо різко перемінився із хлорованого на аромат якогось дорогого парфуму відомої марки.

– Ну, шо там? – Стривожено запитався Женька.

– Мене ця бюрократія з розуму зведе.

Я змучено видихнув, хлопнувши Рацького по плечу, і ми пішли коридором до нашої наступної аудиторії.
Після всіх триклятих походеньок від одного важливого дядька до іншого, від дядька до тітоньки, після всіх зібраних кілограмів макулатури і різних довідок, мені нарешті дозволили офіційно відвідувати заняття в університеті. Не те, щоб я дуже радів, але тепер я міг бути спокійним, що мені ніхто не буде видобувати мозок за моє навчання, якого немає. Тепер воно офіційно є.

Поки ми двоє безтурботно пересувались по коридору, а я знову мовчки вбирав атмосферу рідних стін, на нас ззаду хтось налетів.

– Привіт, трутні, – затараторив писклявий дівчачий голос.

– О, Кіра, здоров, – Рацький відразу засяяв, відійшов від мене трохи в сторону і обійняв дівчину за талію.

Я злегка так скептично подивився на недоречний флірт друга і похлопав знайому по плечу. Вона обдарувала мене щирою посмішкою з трохи кривоватим переднім зубом і закинула руки нам обом на шию. Тільки, що правда, на шиї в Женьки вона висіла, а на мою опиралася – різниця в рості в нас таки суттєва.

Її лікоть болюче давив мені на впадину між ключицею, і я все більше і більше зжимав щелепу, стримуючись, щоб толерантно не відпихнути мадмуазель і не послати Рацького, який ржав біля мене, як кінь Пржевальського. Вона б і продовжувала так безцільно кататись на наших шиях і реготати з Женькою, якби якісь двері аудиторії різко не розпахнулись і не випустили клубок теплого повітря. Від нього все яскраве волосся дівчини здуло на мою сторону, і її локони опинились геть у мене в ніздрях. Спересердя я скинув руку знайомої, від чого вона аж зойкнула, а сам почав відпльовувати волосся.

– Господи, забери свої розмальовані патли, – почав жалітись я Кірі.

Вона якимись дивним чином провела рукою в повітрі, і все волосся, яке щойно хаотично літало довкола, в один момент опинилось у неї в руці.

– Відьма, – точно підмітив Женька.
Кіра лише високо закотила очі і сказала:

– Нічого подібного. – Вона розвернулась в мою сторону і сказала ще голосніше: – І скільки разів повторяти, це не розмальовані патли, а волосся, кольору бузку. Нікудишній з тебе романтик.

Тепер настала моя черга високо закотити очі:

– Ну, куди ж мені там.

Настрій Кіри різко перемінився, і з веселого шила в задниці вона перетворилась на типового чи то флегматика, чи то меланхоліка. Вона декілька разів подивилась навколо і, мовчки розвернувшись, дрібними кроками почала від нас віддалятися в протилежному напрямку, на прощання махаючи лише своїм бузковим волоссям. Ми з Рацьким обмінялися мовчазними поглядами і самі пішли по давно націленій траєкторії.

– Знов переклинило, – швидко перебираючи ногами, сказав Женька і рукою відкинув свого чуба назад.

– Та я вже не дивуюсь.

Кіра взагалі дивна дівчина. Перші місяці на потоці від неї всі поголівно шарахались в різні сторони, а поруч з нею прикидалися рослинами. Десь я навіть чував, що вона з "квиточком", але насправді в неї всього-навсього занадто перемінний настрій, я б сказав, дуже занадто. Зазвичай вона мовчить, ходить беземоційно, наче кабачок( з ним вона навіть схожа кольором, та ще й повезло дівчині – прізвище у неї таке), але інколи її як перемикає, і вона, без перебільшення, стає центром суспільної уваги. Загалом, вона розмовляє і взаємодіє з навколишнім світом лише тоді, коли їй це потрібно.

– А я й не помітив, як вона почала втиратись в нашу компанію, – після всіх роздумів видав я Рацькому.

– Вона просто не змогла встояти під напором моєї харизми.

– Ага, – насмішливо кинув я, – надійся.

Рацький ніском відчинив важкі двері зали, яка досі стояла напівпустою. Видно, немало горе-студентів все ще підтягувалося на другу пару. Страшно уявити, що творилося на першій. Задавши про першу пару, на якій я із зрозумілих причин був відсутній, я смикнув Женю за рукав його бомберки і цілком серйозно подивився на нього, від чого той аж застиг однією ногою на дерев'яній сходинці із таким же ж виразом обличчя.

– Шо нам Тєроріст знов задав?

Женька враз розійшовся сміхом, як тільки почув знайоме прізвисько викладача, а потім, схопившись за коліна, почав трохи заспокоюватися, аж поки знову серйозно не подивився на мене.

– Не знаю, я проспав.

– Шикарно! – Роздратовано викрикнув я. – Я тут бігаю по кабінетах, збираю ці довбані документи, а ти пари просипаєш!

– Та чого ти кіпішуєш зразу, зараз в "бузькової" нашої і спитаю.