IV

Я лежав на підлозі. Ноги мої були закинуті на ліжко, а все інше тіло знаходилось нижче їх рівня. Виявляється, спати на підлозі дійсно може бути зручно – нічого нікуди не давить, і можеш розкинутись на всі сторони. Я п'яним поглядом дивився у стелю і рахував темні смужки на білому фоні. Ідилія мене і світу навколо так і продовжувалася б, якби хтось не постукав у двері.

– Можна? – Виглянувши з-за дверей, запитала Свєта.

– Ого, – щиро здивувався я, – що то в лісі здохло, що ти питаєшся, чи можна зайти?

– Хе-хе, – усміхнувшись, сестра підійшла ближче, – мій косяк, більше такого не повториться.

– Ну, я ж не сказав, що я проти.

– Ти не сказав, а я відчула, – задоволено посміхнулась та.

Я вже, напевно, декілька днів не виходив з дому, та що там з дому – з кімнати. Не гадано, що Свєта сама прийшла до мене. Вкотре збившись з підрахунку смужок, я цмокнув язиком і через силу підняв свій тулуб. Свєта дивилась на мене таким поглядом, ніби хотіла щось сказати, але чекала мого дозволу. Я провів рукою в повітрі і показав на неї.

– Ну говори, якшо вже прийшла.

Сестра обводила поглядом кімнату, але продовжувала мовчати. Я сидів, склавши руки на колінах, і свердлив її своїми очима. Вона ще декілька разів пострибала п'ятою точкою на моєму ліжку, а потім все ж таки заговорила:

– Я розумію, психологічна травма там, але ти вже більше тижня не виходиш з кімнати, телефон, бідолаха, розривається від дзвінків на "беззвучному". Може вже вилізиш накінець-таки зі своєї берлоги? – Свєта безпомічно і одночасно з докором подивилась на мене.

– Скільки? – Трохи шоковано перепитав я.

– Тиждень, дитино, тижде-е-ень, – виразно протягнула та.

– Сьогодні ж понеділок?

– Ага, – підтвердила сестра.

– Сімнадцяте?

– Ага, двадцять четверте, – з посмішкою кивнула Свєта.

Я відхитнувся трохи назад, і шоковано подивився на сестру, яка з кишені вже витягувала цукерки.

– Будеш? – Вона кинула в рот одну карамельку, а інші протягнула мені.

Я вихопив з її руки червоненьку, і кинув собі у кишеню, розвернувся і вже хотів вийти з кімнати, як біля дверей згадав, що я не знаю, де мій телефон.

– Свєтуль, – відразу ласкаво заговорив я, – а ти випадково не знаєш, де мій телефон?

– Знаю, – кивнула у відповідь та.

– Ну і де?

– Шукай, – сестра весело, з якимись диким поглядом, зістрибнула з ліжка і хлопнула долонями над головою.

Як мала дитина, їй Богу.

На хвилину я відчув себе Танюшою, якій Паша влаштовував квест по пошуку подарунків, тільки зараз мені цей квест не дуже подобається. Причина в тому, що ще з дитинства у мене був неймовірний скілл – губити усе, що тільки можна і не можна, навіть не губити, а просто залишати речі в якихись неочікуваних місцях, а потім не могти їх знайти. Одного разу я знайшов свій паспорт в холодильнику, а ключі від дому – в маминій улюбленній вазі. Свєтка ж була справжня паличка-виручалочка – вона швидко знаходила усі мої пожитки. Так я й дожив до вісімнадцяти років і живу дотепер.
Я подивився на сестру, і зрозумів, що без неї я пропав.

– Тоді дай свій телефон.

– Нащо? – Свєта здивовано подивилась на мене.

– Подзвоню на свій – знайду, – мої слова викликали в неї лише неконтрольований приступ сміху.

– Ну давай, дзвони на "беззвучний" телефон, – крізь сміх видавила з себе сестра і протягнула свій тонкий золотистий смартфон.

– Блін, – панянка удача явно не на моїй стороні.

Я відразу розпочав ревізію будинку, і першою на моєму шляху трапилась ванна кімната: я обдивився геть усе, починаючи з тумби і умивальника, і закінчуючи місцем під душовою кабінкою. Далі жертвою мого пошуку стала вітальня, але і там було пусто, тоді вирішено було піти на кухню. Ні в тумбі, ні в раковині, ніде не було мого милого "хреново". За вікном уже навіть розпогодилось, і якийсь сонячний зайчик відбився мені прямо в очі. Тільки через хвилину я зрозумів, що відбився цей загублений "заєць" від екрану мого телефону. Я відразу кинувся до нього і справді знайшов свою втрату, але в той же момент офігів, як ніколи в житті. П'ятдесят чотири пропущених дзвінки – половина з них від Женька, хоча той сам ніколи не дзвонив першим навіть друзям, чисто з принципу або просто не мав на рахунку.
Поки я копирсався в телефонній книзі, в двері хтось почав довго і нудно дзвонити.

– Свєт! – Крикнув я сестрі через дві кімнати, – подивись, хто там.

– Сам подивись, – тут же крикнула вона мені.
Я розлючено видихнув, запихнув телефон в кишеню і пішов відчиняти двері.

– Ну-ну, попросиш ти в мене щось, – пригрозив я сестрі.

Напевно, вона почула мої слова, бо тут же реактивним літаком рванула до дверей, ще відпихаючи мене рукою, аби встигнути першою. Я лише стояв позаду неї, спираючись на стіну, і задоволено посміхався – скільки років пройшло, а вона ще ведеться на цю фразу.

Свєта двома пальцями ткнула собі до очей, а потім показала на мої, даючи зрозуміти, що вона слідкує за мною, і лише тоді відкрила замок дверей. На порозі стояв хлопець, я побачив тільки його білуватий спортивний костюм, але цього мені вистачило, щоб зрозуміти, шо це Рацький.

– Ти хто? – Безтактовно і з ноткою здивування запитав Женя в моєї сестри.

– А ти хто? – Спокійно перепитала та.

– Дівчинко, біжи поклич Артьома, – трохи роздратовано сказав хлопець.

– Дівчинко? – Ще раз перепиталась сестра.