XVIII

Нічого не питайте, це не я – воно саме.

– Ти впевнений, що це хороша ідея? – я обережно схопився за тонкі пальці поперед себе.

Артур різко зупинився, біляві пасма злегка колихнулись від пориву холодного повітря, а теплий погляд очей десь зверху вперся в мене всією своєю вагою.

– Я просто хочу подивитись, як цей гнида відреагує на мою скромну персону, – він просто знизав плечима і злегка посміхнувся.

– Да, – з усмішкою погодився я і ступив декілька кроків вперед, – скромності тобі явно вистачає.

Ми стояли перед невеличким уже потріпаним життям двоповерховим котеджиком, від якого віяло сирістю, старим духом зашкарублого міщанства і яскраво вираженою неприязню. Чомусь я завжди так і думав, що наш Тєроріст буде проживати свою самотність в схожому місці.

Попри всі мої очікування щодо охорони громадян, випущених на волю під заставу, на вулиці не спостерігалось жодного патруля поліції, та що там патруля – навіть нікого схожого на представника правоохоронних органів не було чути і за кілометр. Поруч прогулювалась лише якась старенька бабуська в заквітчаній хустині, і то на кіллера вона чомусь не була мені схожа. Але про що це я, в кінці кінців, ми ж не до Білого дому підбираємось.

Через декілька хвилин монотонного стуку в металеві двері всім, чим тільки можна, бо руки (та й не тільки вони) вже вкрай заніміли від собачого холоду надворі, нарешті почувся звук клацання, і двері лише трохи привідчинились. Артур вийшов трохи вперед, і я опинився майже повністю затулений ним, а до горла різко підкотив якийсь неприємний гіркий присмак.

Здається, це була дуже і дуже херова ідея приходити сюди.
 

– Давно не бачились, Арік, – Артур притулився плечем до одвірка і якось навмисне занизив тембр голосу.

Як він, чорт забирай, його щойно назвав? Я трохи приофігів, що, здається, прекрасно було помітно по моїй фізіономії на той момент, і злегка відсунувся вбік від спини Арсєньєва, хоча знаходитися за нею, чесно кажучи, було доволі приємно.

– Артур, – викладач мене тоді явно не помітив, бо його розмова звучала якось особисто, не для інтелектуального полілогу на трьох осіб, – сука.

– Чого ж так зразу?

– Підставити так всіх, кому ти колись був винний, – Тєроріст буквально шипів і плювався отрутою через невеличку щілину.

– Я нікому і нічого не винний, – на світлій шиї почали вздійматись вени, а в голосі відчувались нотки попередження, і я поспішно схопив Артура за рукав його дутої куртки.

Викладач все таки помітив мою руку краєм ока і стишив свою мову:

– Мені не треба зайвих проблем.

Знову роздався ляск, і двері з гучним звуком закрились, сховавши тінь обличчя Тєроріста або, як виявляється, Аріка, за важким шматком металу.

– Своїм шавкам скажеш "дякую"! – Арсєньєв гаркнув кудись в закриті двері, і відразу в це ж місце прилетів до побіління зжатий кулак. 

 Я повільно перевів погляд з дверей на перекошене злістю обличчя Артура.

– Ну, мсьє, тепер я уважно слухаю.

***
Як не дивно, ми весело йшли вдвох по маленькій усіма загубленій вуличці в якомусь житловому районі, розганяли повітря навколо і інколи зустрічались кінчиками пальців один з одним, пронизуючи чимось незрозумілим наскрізь.

Я вже вкотре за останню годину ошарашено глянув на Артура, на що він лише знову безтурботно знизав плечима.

– Ти гониш?

– Гонять самогон, а я розказую, як було. Знаєш, в перший рік всі творять якусь безбашену херню.

– Не всіх за таку херню саджають, – уточнив я.

Він мимохідь прочистив горло і продовжив:

– Я був малий і вкрай тупий, – Артур провів рукою по волоссю, відкинувши передні пасма назад, і якось задумано глянув вгору. – Тоді ще наша родина тільки відкрила першу кав'ярню, справи йшли не дуже, ясний пень, що гроші були потрібні. І якось так вийшло, що я влип в таку компанію, про які говорять, що їх краще обминати стороною. 

– Я ні разу не здивуюсь, якщо ти її і заснував.

– Взагалі-то, – Артур граційно підпалив цигарку якоїсь відомої марки і смачно втягнув їдкий дим в легені, а потім хитро посміхнувся кутиками губ і клацнув мене по носі, – я не людина, а просто божа кульбабка. Ти занадто поганої думки про мене.

Я лише неоднозначно мугикнув, ставлячи собі в голові риторичне запитання: "Цікаво, чого б це?".

– А як це вийшло - не знаю, просто я познайомився з одним, другим, а потім почали спілкуватися всі разом – нічого надзвичайного. Ну, тоді один з компанії підкинув мені ідею з підробітком –  треба було доставляти БАДи, ліки типу, як мене відразу посвятили. Заспокоїли, сказали, що цим всім завідує професор, ну як професор – оця гнида жопоголова, якого ми щойно моли лицезріти. Він типу керував всім виробництвом – перший час я взагалі ні про що не підозрював, – Артур глянув на мене як безневинна овечка, – поки мій друг, Владос, якому я напередень носив ці срані таблєтоси, не очуняв в лікарні з передозом. 

– Срака, – чесно відповів я.

– А то я не знаю.

На хвилину запала тиша. Я вдихнув запах нікотину, що витав навколо, сковтрув гіркоту в роті, яка вже давно назбирувалась, і знизу обережно глянув на Артура, який не виражав, на диво, ніяких емоцій, прямо таки зовсім. Серце в мене якось мимоволі зжалось, не від жалю, жаліти його не було причин.

– Коли я вже склав всі два плюс два, і до мене через пів року доперло, то відразу хотів з цього всього зістрибнути. Спочатку все обходилось погрозами, та й я нікуди не рипався, бо і сам в цьому був замішаний, а потім мене почали караулити шавки цього недопрофесора, декілька разів ти навіть сам був свідком, і я поняв, що попав по самі яйця.

– Ну, – я лукаво усміхнувся, – щодо останнього пункту, то це ми потім перевіримо.

Артур на секунду від здивування округлив свої і без того широко розпахнуті очі, хоча й не очікував такої аж реакції на тупий жарт. Прудкі до посиніня холодні пальці швидко юркнули під край моєї куртки, опинившись в районі талії, а майже нечитаємий погляд впився теплом сірого металу в мої очі навпроти.