XV

– Скажи мені, будь ласка, – почав я, розгойдуючись на офісному стільчику, – тебе часто в дитинстві вниз головою кидали?

Артур, осяваний з ніг до голови холодним вранішнім промінням, вже вкотре солодко потягнувся на моєму скриплячому ложі, перевернувся яскраво розмальованим, але нахабно усміхненим обличчям до мене і негативно покрутив своєю розпатланою головою.

– Ммм, а так і скажеш.

Гучно захлопнувши свою стару аптечку, яку я витягав востаннє саме після бійки з цим білявим пройдисвітом, а тепер нею ж його і підліковував, я показово розвернувся спиною до винуватця свята.

– Забув вчора сказати, класні в тебе, виявляється, друзі.

– Я так і не доїхав, – хрипло прозвучало позаду мене, і по голосу можна було б подумати, що людина у розпачі, в глибокому стресі, але відчувалося, що насправді, там либа аж тріщала.

– А чого ти так тішишся, поясни мені? – я розлючено розвернувся знову, щоб побачити цю безсоромну мину. 

– Тішуся, що потрапив до твого ліжка, швидше, ніж гадалося, – Арсєньєв розклався, як ніби на зйомці якогось еротичного журналу, і якби не штани, як єдиний атрибут одягу на ньому, то було б взагалі не відрізнити. 

– А від того, що ти за мене ще й хвилюєшся, то і побої не так болять.

"Раніше, ніж гадалося", - повторно прозвучало в моїй довбешці. 

Я зіжав кулаки сильніше, щоб не змолоти чого лишнього на гарячу голову, бо мене таки вже починало тіпати від його самовпевненості і разом з тим абсолютної байдужості. Я ж знав, що його і чума не візьме, але всередині всеодно якось неприємно нило від спогадів та й самої ситуації в цілому.

Відпихнувши стільчик недалеко від себе, я підійшов до славнозвісної жертви і присів, щоб наші очі були приблизно на одному рівні, а він в свою чергу перевернувся на бік, дивлячись прямо на мене. Синці ще більше набрали кольору і тепер мерехкотіли на блідому обличчі то фіолетовими, то синіми вперемішку з червоними кольорами – прямо таки мрія для естета, а рани від удару на верхній губі і брові набрякли, додаючи обличчю якоїсь непропорційності. 

Я поклав руку на його оголене плече і одним рухом відкинув ковдру, відкриваючи невелику подряпину на лівому боці, яка так порушувала ідеальний вигляд доволі рельєфного торсу.

– Ти розумієш, що могло статись, якби не така хороша шкіра на твоєму ремені? – я провів пальцем по злегка почервонілому ушкодженню на тілі і перевів погляд на його власника.

– Не знаю, що тоді було б, але знаю, чого б тоді в мене точно не було.

Він підніс свою холодну руку до мого обличчя і великим пальцем, поволі натискаючи, провів вниз від губи до підборіддя. Моє і без того бідне  серце йокнуло і різко упало вниз, вовтузячись десь в районі шлунку, але звук його роботи я відчував так ритмічно, як ніколи. На секунду я призупинив дихання в ниючому очікуванні, але майже відразу оговтався від надійшовшого дурману і пружиною піднявся на ноги.

– То ти збираєшся мені пояснити, що в біса вчора відбулося?

На моє питання Артур лише мовчки підвівся і, відійшовши від мене на прийнятну відстань, став одягати свій виваляний в бруді бомбер, який я, здається, не забуду вже ніколи.

– Нічого настільки важливого, щоб я зміг посвятити тебе у цю справу. 

– Ах ти ж собака сутула, – само вирвалось у мене.

Арсєньєв спантеличено блимнув на мене, пригладжуючи скуйовджене волосся.

– Я не сутулий.

– Добре, що хоч собаку не спростовуєш.

Я вже готовий був вилетіти з кімнати, утримуючи ручку дверей і починаючи шкодувати про те, що на ніч прихистив цього бездомного і такого проблемного пса. 

– Почекай.

Артур однією рукою цупко вхопив мене за зап'ястя, а іншою прижав двері, аби ті, не дай Боже, випадково не відчинилися – в результаті, декілька тонн мускусного чоловічого аромату в перемішку з ледве помітним запахом цигарків і кави здавили моє горло під зав'язку.

– Настільки сильно хочеш дізнатися?

– Я, між іншим, врятував твою невдячну сраку, приніс її сюди і відігрів, – побачивши знову його усмішку, всередині все почало закипати, як в тому жерлі вулкану, і я розлючено ткнув йому пальцем в груди, – а ти ще смієш строїти з себе тут дев'ятикласницю на випускному.

– Якщо ти раптом не помітив, то я трохи постарше і дев'ятикласниці, і деяких інших буду.

– Якщо ж ти такий дорослий і розумний, то чого ж тут і зараз в такому вкрай ідіотському становищі? – я різко вирвав свою руку і смикнув його за брудний одяг.

–  Підеш зі мною завтра прогулятись? – Артур трохи нервово поправив свою зачіску а-ля "на швидку руку" і вперше за весь мій час знайомства з ним якось винувато глянув на мене, – я тобі розкажу все, що захочеш… І навіть більше.

На секунду я розгублено завис від неочікуваної зміни ходу справи, переварюючи всю розмову, приправлену зверху цим поглядом, і можу геть поклястись, що спочатку мою голівоньку відвідали суто адекватні думки.

– Вздумав так відкараскатись від мене? – буркнув я, розвернувшись вже вкотре за сьогодні спиною до співрозмовника, опустив вниз ручку дверей і відчув, як починають горіти кінчики моїх вух. – Навіть не сподівайся, я прийду. 

– Не сумніваюсь, – мій затилок відчув явно затамований глибокий видих.

– Але перед цим ти маєш пообіцяти мені, що сходиш розібратися з цим всім у поліцію.

Через декілька секунд ретельних роздумів, нарешті пролунало:

– По рукам.

– Обіцяєш?

– Обіцяю, – Артур легенько клацнув мене по носі, від чого я неприємно поморщився.

– А тепер краще вибери щось з мого одягу, – вже за порогом я кивнув в сторону шафи, – хоча в нас різниця, як мінімум, розмір, але думаю, щось та й придивишся.

Спокійно сидячи в вітальні на дивані, я ще раз переконав себе, що мені було б соромно за нього перед людьми, покажись він в такому "елегантному" вбранні, і нічого дивному в цьому немає. Але тоді випливає друге питання: "А чого це мені мало б бути соромно за нього?". Добре, що я так і не встиг відплисти від крутого берега самонакручування, і мене із мого мікросвіту вирвало грюкання вхідних дверей і продовгуватий стогін раненої вівці. Свєтка повернулась додому.