ХIV

З якихись недавніх пір, сам не можу цілком збагнути з яких, але я почав помічати, що наше місто виявляється не таке вже й забите і Богом забуте село. Мало того, що нові будівлі під стиль модерну та різноманітні химерні торгово-розважальні центри з'являються тут, як гриби після дощу, то ще й люди рояться, неначе ті багаточисельні мурашині сім'ї, а особливо в залиті сонячним теплом  дні, коли можна взяти свою маленьку, спеціалізовану для дамських сумочок живність, і вийти на прогулянку, на приклад, у парк.

Я розумію ще в парк, але ж не шастати з малогабаритним потенційним матеріалом для шаурми по новому торговому центру. Наша компанія із чотирьох людей, сидячи на м'яких пуфиках біля штучних дерев навпроти якогось магазину, дружно провели поглядом доволі вульгарну дамочку із вище зазначеним предметом у себе під пахвою, і чомусь згадалась відразу при вході наклейку із червоною закресленою собакою. Може цій леді натякнути якось, шо це може означати.

– Так, то ми пішли далі, – Рацький піднявся із зручно насидженого місця і рукою показав бузковій, що пора вже рухати в дорогу.

– Не пішли, а полетіли, – Кіра підірвалась з місця, наче реактивний літак, і закинувши руки за спину, незграбно почала відбігати в сторону.

– А нагадайте, чого вона з нами? – Артур з явним інтересом і певним недорозумінням, прямо таки написаним в нього на обличчі, подивився на нас.

– От якраз щоб ти спитався. – Я неохоче витягнув з його рук папірець зі списком покупок нашої команди і трохи полегшено видихнув, – Добре, що нам ще хоч небагато залишилось.

Після половини дня, проведеної в біготні серед десятків магазинів, вже абсолютно нічого не хотілось у цьому світі. Тільки, можливо, я був би не проти гарячої чашки кави з пінкою і теплої ковдри. Але то вже таке, можна вважати – бонус за квест.

– Хочеш мене швидше збавитись? –  Арсєньєв стоячи трохи нахилився наді мною так, що кінчики його розпущеного волосся торкалися моєї щоки і ніжно пускали табуни комашні по всьому тілу.

– Ай, – відсахнувся я вбік від епіцентру лоскотів і махнув рукою біля лиця зловмисника, – забери ці свої патли.

– Ти хочеш сказати, що тобі не подобається? – пакети з деякими покупками, що до цього спокійно стояли на підлозі, вже опинилися в руках білявого, а той з надмірним виглядом відійшов трохи осторонь.

Спересердя я скочив на ноги, вхопив свою частину пожитків і, зіжавши ручки на них сильніше, висказав майже правдоподібну річ:

– А як таке може подобатися.

Артур різко розвернувся повністю до мене лицем так, що я побачив його скинуті догори брови в незрозумілому для мене жесті.

– Чекай, ти зараз про лоскоти чи моє волосся?

Я ще раз окинув поглядом таке знайоме пряме біляве волосся, що під великими люстрами із денним світлом відливало платиною, і яке виглядало або до бісиків аристократично, або до чортиків звабливо, і трохи нервово сковтнув.

– А ти здогадайся, – хмикнувши, я зробив крок і пройшов мимо його застиглої фігури.

– А знаєш, от мені дуже навіть в кайф, – Рацький із втішливою посмішкою підбіг до Артура.

– Дякую, тільки от халепа, мені якби трішки до самої сраки.

Артур одарив нас своєю найбільш натягнутою либою і, закинувши декілька сумок з покупками на плече, пішов вперед. Я лише спокійно пішов вслід, подумки пинаючи себе ногами, і даючи ляпаси за сказане, а Женьок все ніяк не міг заспокоїтися і все те робив, що бігав навколо Арсєньєва і щось йому щебетав про те, який він класний, але все ж таки інколи гівнюк.

– Що в вас тут вже знову трапилось, діти? – бузкова нарешті вирішила згадати про першопричину свого перебування тут, а саме шопінг до дня народження нашого спільного друга, і повернулася до нас смертних.

– Та все як завжди, від університетських буднів нічим не відрізняється, – я поклав руку на голову дівчині і тихо радів, що тут хоч хтось є нижчим за мене, а то, їй богу, відчуваю себе як в сосновому лісі.

– Ох, рібятки, доречі про університет, – Кіра раптово стрепенулась, підскочила на місці, схопивши мене і Женька за передпліччя, і якось злорадісно хіхікнула, від чого мене аж перетіпнуло, – Ваші Величності звеліли б приходити на пари хоч інколи, хоч на практичні, а то прєподи чекають на вас вже більше, ніж на друге пришестя Христа.

Я навіть не чув(або ж просто не надав значення) сміх і хвалькувацькі замашки Рацького, бо тільки-но до мого мозку дійшов сигнал, а саме слово "практичні", я відразу пізнав безвихідь та усю тлінність буття цього нещадного світу буквально за секунди. Наді мною, як би я того не хотів, але все ж таки висів проект, до якого, попрошу замітити, я торкався востаннє навіть не пам'ятаю коли, а без нього мої шанси знову пізнати присмак відрахування зросли би до небес. Як нашкодивший кіт, я плавно перевів погляд на Арсєньєва з якоюсь прихованою молитвою всередині, бо розумів, що якщо не він, то все, можна зливати воду і сушити весла.

– А ти шо так дивишся на мене? – Артур знову скинув свої брови до верху, але настрій в нього був зовсім не той, що раніше, і виражав він щось геть інакше.

Здається, в нього брови емоційніші, ніж він сам, тільки він ще про це не здогадується.

– Не кіпішуй, Маруся, я вже скинув проект, а в понеділок ми вдвох під ручку ідем на захист.

Після його слів я преспокійно дозволив собі глибоко видихнути і обдарувати свого улюбленого напарника найщирішою посмішкою вдячності, на яку я був спроможний. Артур якось дивно прижмурив свої і без того трохи завужені очі і відповів мені нахабною усмішкою самими кінчиками вуст.

– Будеш мені винний.

– Ха, а може ще щось? –оскалюючись, я подивився на нього знизу вверх.

– Може і ще щось. – Ну і довелось  же мені стикнутись саме з цим нахабним вищим за мене майже на цілу голову пуцвіріньком.

Від наших, здавалось би, надіюсь тільки мені, неоднозначних розмов  Рацький, роблячи вигляд, ніби він пильно виглядає Кіру, яка знову кудись зникла, почав мотати головою в різні сторони, як той пес, і постійно оминати поглядом нас двох.