ХІІ

На телефоні вибило нове повідомлення, і по звуку я відразу зрозумів, що прийшло сповіщення про погоду. Розповісти, що коїлось навколо мене останні тижні і триває досі, окрім цих всіх подій? А навколо буяла пізня осінь, яка більше, щоправда, схожа на безсніжну зиму з добрячими морозцями під мінус п'ятнадцять і безлюдними вуличками. А от тепер ще й кажуть мені синоптики, що сніг випаде протягом тижня. Ну, може, хоч не такий дубак стоятиме.

Пробігаючись поглядом по пейзажах, що мигали за вікном маршрутки, я натрапив на новорічно прикрашену вітрину, що в цей сезон ще доволі рідко зустрічається, і в голову мені бамкнула геніальна ідея щодо подарунку Жені, бо хоч часу до його дня народження не так і мало, але шевелити булочками треба було починати вже.

Тільки я встиг про це подумати, як мій телефон знову почав видавати звуки, тільки на цей раз вхідного дзвінка. Щось з недавніх пір я став занадто популярний, до мене хоча б почали дзвонити люди.

– Алооо, – протягнув в слухавку я.

– Тьомка, – відразу впізнав я напружений Пашин голос, – виручай.

– Куди вже влипла твоя накачена срака?

– Тьомка, тута кабздєц.

Я відразу аж посерйознішав в своєму вигляді, бо якось незвично чути про якісь проблеми у Пашки, в більшості випадків він сам їх прекрасно вирішує, або доплачує, щоб це вирішив хтось інший.

– Шось з Танюшкою? – Запитав я перше, що прийшло в голову, і вже піднявся із сидіння, щоб вийти на своїй зупинці.

– Та ну тебе, сплюнь, – відразу попустило того, – я пару проспав, а там дядя просто вовк – сесію мені без сьогоднішньої присутності не закрити.

Я якось полегшено видихнув і зрозумів, що мій ще один друг виявився з синдромом середньостатистичної істерички.

– Ну, ти лахабан, брат, вітаю. А я тобі то для чого?

– Мені, як мінімум, час їхати, а тобі, при всій можливій дальності, хвилин тридцять.

– І? – Я вже ступив крок на приморожену землю.

Чую, знов підвохом пахне.

– Відміться замість мене, посидь там, почеркай, – сказав він в голос всі мої найгірші сподівання.

– Паш, но я не фізик.

– Я тоже, але це мені не заважає робити вигляд, що я ним є.

– А перепустка?

– Я тебе прошу, коли в нас в універі останній раз чули це слово.

Тільки я знову хотів щось кинути протестне, як цей чорт зі словами “Я вірю в тебе, 240 аудиторія” поклав слухавку.

***

Пересадки з маршруток на маршрутки на холодризі – це не найгірше, що мені судилося витримати цього дня, як виявляється. Радувало хоча б одне, що корпус фізиків був там, де і хімічний, бо то одна загальна будівля, яка якимись магічними штуками була рівнесенько розділена надвоє. Тільки вхід для фізиків тут свій, спеціальний, який знаходиться з іншої сторони будівлі, тільки от переходу між корпусами немає – то так зване геніальне архітектурне рішення, через які всі постійно згадують незлим тихим словом тих людей, які, власне, планували цю будівлю.

Я швидко забіг з морозного повітря у тепленьке, надихане сотнями студентів приміщення, і відразу почав роздивлятися нову для себе територію. "Вахтьорша", ну, як мені здалось, відразу пронюхала чужака на підконтрольній їй частині, бо чого б ще вона так пристально дивилась на мене одного поглядом, ніби була готова підійти і вломити за найменший неправильний рух з моєї сторони. 

Тут згадалось святе правило першокурсника, що якщо ти не знаєш, де ти, і куди тобі йти, то просто роби вигляд, ніби ти все знаєш, тоді і інші в це повірять. В житті, якщо чесно, це мало чим допомагає, але хоч так ти не будеш виглядати безнадійним лохом в очах інших.

Отже. зробивши морду натуральним "кірпічом", таким ще часів "совка", я стріпонув курточку і сталево, впевнено покрокував прямо. І тільки тоді я відчув, як пильний погляд вахти переключився з мене на якогось іншого нещасного. 

– Фух, не похід на пари, а проходження ГТА якесь, - пробурмотів я собі під носа, уже бігаючи по другому поверсі в пошуках потрібної аудиторії.

***

Що можу сказати, лекції зазвичай і так нудне, невдячне заняття, а коли ти навіть дупля не рубаєш про що тобі півтори години говорять, то то взагалі вбитись можна. За двадцять хвилин я вже перепробував усі сидячі пози, які тільки міг, але моя "п'ята точка" все одно протестувала проти цих незручних дерев'яних лав. Я вже і сам майже куняв, сидячи розвалившись, і навіть не старався щось записувати для подальших конспектів Паші.

 – Положення променя залежить від Орієнтації... – слова лектора вирвали мене із якихсь своїх роздумів, і я різко захитав головою у різні сторони, перевіряючи, до кого були сказані ці слова, а потім знову розлігся, як і лежав до того.

На хвилину я взагалі призадумався про що взагалі лекція, і чи туди я прийшов.

– ... відбувається лише за певної Орієнтації... – донеслось до мого вуха.

– Та блять, та нормально всьо з орієнтацією! – Несподівано для себе я, підірвавшись з місця, викрикнув, і, здається, мене почули геть в іншому кінці залу, бо всі, абсолютно всі і навіть викладач подивились на мене, як на відбитого.

Я за секунду залився багрянцем по вуха, підняв свою куртку, що до цього спокійно лежала біля мене, і вихром звалив звідти під розстрілом десятків очей. От я завжди знав, що з фізикою в мене стосунки не айс, а тепер вони такі самі погані ще й з самими фізиками. 

***

– В мене стрес.

– Та ну, з кожним буває, – старався підтримати мене Рацький, хоча сам то вже ледве стримував сміх.

– Шо з кожним? Де з кожним? – я вже був ледь не на межі легкої істерики.

Женька підійшов поближче і, закинувши руку мені на плече, почав мене трусити, як стару грушу. Як не дивно, але тут я, напевно, вперше за довгий час побачив якесь його навдивовижу серйозне лице.

– Та ну, тобі з тими людьми дітей не хрестити, а те, що ти там "шептуна" на всю аудиторію пустив, то це діло життєйське. Якщо повезе, то скоро всі те забудуть.

Я високо закотив очі на його слова, навіть більше не на його прекрасне, милозвучне порівняння, а на те, що він намагався якось розрадити мене зовсім не по тій причині. А справжню причину своєї душевної травми я, на хвилиночку, розповідати не збирався.