ХІ

– Короткочасний зайоб? – Свєта подивилась на мене, як на останнього відбитого.

– Ну, да, – не знайшовши іншої відмазки, я підтвердив свою попередню.

Сестра піднялась з мого ліжка і розміреним кроком почала проходитись поруч. Навіть її світло-рожева піжама невдоволено поморщилась від моїх слів. Я ж лежав на ліжку, заритий повністю в подушку так, що мене було важко  відрізнити від загального виду меблів. Настрій мій був приблизно такий же, як і вигляд, – убитий, хоча ще вчора, з моїх мутних спогадів, я витав у небесах і радісно скакав між хмаринами.

– Як би то тобі так тонко натякнути, що навіть під час “короткочасних зайобів", як ти кажеш, хлопець хлопця не цілує.

– Так, я зрозумів, що дарма тобі розповів.

Я перевернувся лицем до яскравого світла, схрестив руки на животі і чудово усвідомив те, що звичка розповідати усе сестрі вже починає вилазити мені боком. І взагалі, чого б то я так серйозно поставився до того, що відбулося вчора? Ну, сталося, то сталося, гормони і вічний алкоголь в моїй крові можуть і не таке забабахати.

– Та ладно тобі, – Свєтка всілася поруч зі мною. – А може, саме через цей маленький фактик в тебе і не клеїлось з дівчатами?

Вона присунулась ближче до мене і, ніби скануючи, вдивлялась мені в обличчя.

– Який фактик?

– Той, що ти гей, – сказала як відрізала Свєта.

– Твою ж на ліво! – від неочікуваної хвилі злості я аж зістрибнув з належаного місця і трохи по дитячому тупнув ногою, – Та не гей я, не гей! Я найнатуральніший натурал у цьому світі.

От тільки Свєті здалось це трохи не дитячим, і її очі від мого крику і всього цього цирку аж побільшали в масштабі.

– Чого ти пінишся, спокійніше, дитино.

Я вже не знав, що мені робити. Відчував себе відстійно, виглядав так само – ідеальна гармонія між тілом і душею.

– Так, – сестра піднялась і хлопнула мене по плечу, – береш сраку в жменю, і пішли.

– Куди? – вилупився я на неї.

– Баб тобі знімати.

Я струсонув головою і ще більш здивовано подивився на цю людину, що тільки-но була моєю сістр.

– Ахаха, – не витримавши, Свєтка розірвалась гучним сміхом, – ти б себе зараз бачив!

Вона аж зігнулась від приступу, а я тільки зміг невдоволено стукнути її ногою по ляшці.

– Та жартувала ж я, жартувала, – зігнувши коліна, вона схопила мене під руку і кривовато почала виходити із кімнати. – Будем тебе відкачувати – рятувальник першого розряду Світлана до ваших послуг.

– Мені вже замовляти гріб?

– Почекай, ти ще не снідав, не сходив в туалет і не подзвонив мамі.

– Блін! – я хлопнув себе долонею по нозі.

– Що, все таки в туалет? – Свєта відпустила мене і розгублено захлопала довгими віями.

– Телефон, – почав пояснювати я, – телефон ж я у мами залишив.

– Лох, – констатувала Свєтка.

Мене різко смикнуло в сторону, бо десь я це вже однозначно чув. Раптом мені згадалась вчорашня ситуація, яка починалась за схожим сюжетом, і у мене якось недобре  загірчило в роті. Здається, мені ті декілька хвилин будуть відгукуватися ще довгі роки.

– Хазяйки ще не повинно бути вдома, – сестра чимось зашелепала в кишені, а потім витягнула невеликі металеві ключики від дверей маминої квартири, – то як, поїдеш?

Люблю, коли Свєта замовницьки на мене дивиться, і це був саме той випадок, той доволі рідкісний випадок. Я на льоту підхопив зв'язку з трьох фігуристих ключів і віртуозно закинув їх собі у кишеню джинсів.

– Відчуваю себе таким поганим хлопчиком, – чесно зізнався я.

– А я відчуваю себе… – Свєта на секунду задумалась, – Та як зазвичай відчуваю.

– І чого я не здивований.

***

В квартирі, як і очікувалося, нікого не було – тільки я і купа старезних речей навколо. Було видно, що мамина покоївка все ж приходила, бо від того срачу, що ми тут залишили не зосталося і сліду. Тільки запах наших бутербродів міцно в’ївся в поверхню антикварного столу – хай пробачать нас всі естети цього світу, це були вимушені міри. 
Я і гадки не мав, де мені шукати свого дружка, і тут, як ніби знаком долі мені в очі кинувся столик, який самотньо стояв біля вікна, повністю залитий тусклим світлом пізньої осені.

– Фух, знайшов, – я відразу припав до телефону, як матір до немовляти, і акуратно провів рукою по місцям тріснутого екрану.

Я настільки був захоплений швидкою знахідкою і роздумами про те, як він тут опинився, що зовсім не помітив купу фотокарток, яка лежала під вазою зі свіжими квітами.

– Це ше шо таке… – прошепотів я собі під носа і рукою потягнувся до помітно старих світлин.

Розклавши декілька кадрів на столик, я почав вдивлятися в них, в їх трохи пожовклі від неправильного зберігання краї, давалося в знаки і погане обладнання, зразу зрозуміло, що це тобі не HD. На першому фото була якась смішна малеча, і на хвилинку мені видалися знайомими діти на фото, які стояли поруч обійнявшись – дівчинка була помітно старшою і по-господарськи закинула руку на плече хлопчику, а він її міцно зіжав за талію, від чого та аж скривилася на камеру.

Я легенько приснув смішком, не знаю навіть чому, можливо, тому що мені здалося це схожим на нас зі Свєткою, особливо тоді, коли ми були ще малими шпінгалєтами.

– О, Свєта, – прокоментував я відразу ж наступне фото.

А на мене справді дивилася вона, років семи, у своєму славнозвісному береті із рожевим помпоном, тримаючи на руках старого кота Кокоса, який через незрозумілі причини зник. Стоп. Я переметнув погляд до попередньої світлини і до цієї, знову і знову, і тільки після третього такого рейсу до мене нарешті дійшло, що на першій все-таки ми з Свєткою, і я відразу загордився тим, що внутрішня чуйка мене не підвела. 
Десять фото, десять різних фото нас з сестрою: спіймані випадково кадри і наші невдалі позування – я переглядав все знову і знову, і згадував події, які тоді відбувалися. На деяких знімках була і мама, ще з довгим лискучим волоссям і яскравою посмішкою, яка, напевне, ховалася глибоко в ній, бо на камеру вона чисто принципово ніколи не посміхалася. Попрошу помітити, що всі ці три риси, як під копіювальний папір, передалися мені – гени не воші, їх не виведеш.