Кохання із запахом кави

X

Після важкого перепочинку я прокинувся все ж на тому ажурному диванчику в вітальні, на якому сидів вчора, оточений безліччю антикваріатних дурниць і солодким квітковим ароматом з освіжувача повітря. Напевно, я б і далі безтурботно спав, відпрацьовуючи безсонну ніч, але мене підірвав дзвінок з незнайомого номеру.

– Ти де шляєшся? – майже пробасував мені у слухавку чоловічий голос.

– Вдома, – ще сонно відказав я, – а тобі хіба вчора не прийшла моя СМС-ка?

– Вона то прийшла, але хотілося б, щоб прийшов ти і зараз, чи я сам маю весь проект “тащити”?

– До здачі ще три дня, і ти встигнеш на мене надивитись, і я встигну свою частину виконати.

На декілька секунд затяглась невеличка пауза, і я вже потроху знову почав провалюватися в сон.

– Надовго ті твої “домашні проблеми”? – Арсєньєв заговорив вже якось спокійніше, так що його можна було хоча б впізнати.

– День-два, – коротко кинув йому я, перевертаючись на інший бік.

– Який нахрен день-два? Сьогодні ввечері щоб був у мене. – Голос знову впав у своєму звучанні.

Я хмикнув до пустої кімнати і ледве-ледве усміхнувся.

– Доречі, а це шо за номерок?

– Просто інший номер, у мене їх багато, – як на духу відповів Артур.

– Скинеш мені якось всі свої номери.

– Навіщо?

– Щоб знати, від кого мені не брати слухавку, – я вже розійшовся в усмішці, як морський котик, і почав повільно потягуватись.

– Домовились, – він ледь чутно пирснув смішком і скинув слухавку.

Однозначно вирішено, що з цими “недоуніверситетськими” справами розберусь якось потім. 

Відкинувши телефон в сторону, я ще раз солодко потягнувся вверх і завмер, як ніби труп, просто якось мимоволі згадав вчорашній день, і знаєте, дивно чути про батька, якого навіть ніколи в очі не бачив, а якщо й бачив, то не пам'ятаєш ні крихти. Чесно зізнатися, я думав, що його вже давно немає на цьому світі. 

Я провів важкою від недосипу рукою по обличчю, розтираючи заспані мішки під очима, і шуганувся різко до спинки дивану від раптового шуму в кімнаті.

– Добрєйший ранок, – з таким самими замученими очима привіталась Свєта і, скинувши домашні капці, впала до мене на експромтне ложе.

– Ранок такий самий добрий, як і вечір, – я витягнувся трохи вверх і відпихнув  рукою її голову з своїх колін.

– А головне, що мама то вже змилась, і, як каже записка на дзеркалі, два дня її вдома можна не чекати.

– Знов відрядження?

– Ага, – десь знизу приглушено відповіла сестра.

– Наше перебування тут тепер цілком втратило будь-який сенс.

Важкий настінний годинник монотонно відбивав ритм, плавно пересуваючи свої стрілки уперед, чим наганяв дивну атмосферу навколо.

– Скільки років пройшло, а досі відчуваю себе тут як в музеї, – стиха шикнула Свєта, зачепивши рукою пишно розфарбовану вазу, що до цього спокійно стояла на столику поруч.

“Це – пізнє бароко, а ти – невдалий жарт постмодернізму”, – сказала би моя вчителька з художньої культури. 

– Пізнє бароко, – процитував слова із власних думок і рукою поправив вазу.

Свєта піднялася і трохи ошарашено на мене глянула:

– Тебе мама часом не кусала?

– Не знаю, ці критики такі, – знизав я плечима і піднявся слід за нею, – а за ніч всяке могло статись.

– Угу, видно, – кинула та і почовгала на кухню.

Я відправився вслід за нею, потрохи розминаючи приспану шию, яка до чортиків в очах віддавала болем.

– То що будемо тепер робити? – Свєта практично головою залізла в доволі вже старенький холодильник.

– Їсти, – уточнив я.

– Та нє, – вона дістала і поставила на різьблений під старовину стіл декілька шматків шинки і йогурт, – що робити з цією всією ситуацією?

Я потягнув до своїх рук одну пляшку йогурту і добряче пригубився.

– А що робити? Я, звичайно, здивований, але це вже якби не наша справа.

– Ти зараз серйозно?

– Ну, блін, а що я можу зробити, знайти батька, приставити йому до виска пістолет і заборонити одружуватися, і це при тому, що я не знаю, як він виглядає? 

Свєта застрибнула на барний стільчик поруч зі мною і високо закотила очі.

– Та при чому тут цей ловелас, забий ти на нього болт, я взагалі-то про маму питала. Чи ти вже забув, яка в неї депресія була після їхнього розриву?

– Після розриву це цілком нормально, і скільки мені тоді було, рік? А, ну да, як же ж я міг про це забути, – іронічно запитав я сам у себе і похитав жалісно головою.

– Та і зараз те саме,– Свєтка стукнула рукою по столі, – я ж про день їхнього весілля дізналась чисто через те, що раз в рік вона ходе блідіше смерті, не помічав, ні?

Я вже привідкрив рот і хотів щось на це сказати, але дійсно згадав, що таке буває, і то буває не раз на місяць, як можна було б подумати, а саме раз в рік в один і той же час. Я сів, підперши рукою підборіддя, і задумливо протягнув:

– Перший раз мушу з тобою цілком  погодитись, тільки от чого її все ніяк цей наш "батінька" не може попустити?

Свєта відставила пляшку рідкого молочного напою, закинула ногу на ногу і почала голосом підстаркуватого лектора:

– Знаєш, в українській мові є таке чудове слово “кохання”? О то й в ньому заключається весь армагапісєц нашої ситуації, та і життя загалом.

Годинник у вітальні гучно клацнув і противно затріщав, сповіщаючи нас про якусь годину. Я виглянув через щілину дверей, але в результаті ледь не шубовснувся на підлогу, тому й повернувся до розмови.

– Н-да, ніколи не буду закохуватись.

Я кинув шматок шинки до рота і подумав, що якщо мама дізнається, як ми розклали їжу на її прекрасному венеціанському столі, то нам буде, як мінімум, хана.

– Не кажи гоп, дитино, – Свєта хитро на мене подивилась і свиснула останній шматок делікатесу.

Перший з'їзд ради сімейства завершено – взято курс на моральну допомогу матері, одноголосно.

***

Гучно видихнувши, я зайшов до будівлі універу, а в голові не припиняла роїтись купа думок, половина з яких саме про те, як можна виконати наш із Свєткою план, бо толком ми нічого так і не вигадали.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше