Марко

Через декілька днів після званої вечері Лука різко зайшов до мого кабінету і, стукнувши рукою, поставив на стіл чотири квитки. Стояв і дуже дивно посміхався. Моє питання не забарилося:

– Що це? І чого ти так дивишся?

– Оо, це те, що підніме тобі настрій. Я бачив через вікно, як ви з Веронікою танцювали на вечері, тож у тебе є шанс побачити її знову. І не тільки побачити, а й потанцювати! Я взяв нам квитки в театр. Відмова не приймається, я добре бачу, як ти тут занудився.

– Чому квитків чотири? Здається, зранку в мене в очах не двоїлося. А ще, звідки ти знаєш, що там буде Вероніка?

Ще на другий день я розпитав Лукаса, як звати панянку в червоному. Тому тепер у неї є ім'я, а не лише загадкова кличка.

– А це мій хитрий план. Танцювати мають лише перші ряди, тож я викупив місця біля нас. Я дізнався, що вони занадто пізно купили квитки, тож без деяких махінацій потанцювати вам би не вдалося. Домовлюся з контролером, і він змінить квитки дівчат на кращі. Не дякуй.

Він широко посміхнувся і з жартівливими нотками самозакоханості додав:

– Ех, який же я все-таки геніальний! Бачиш, як для друга стараюся?

Підійшов і, дуркуючи, штурхнув мене плечем. Я засміявся, хоча ще з початку зрозумів, що в нього є прихована вигода – занадто хитрий погляд. Але це навіть на краще, без цього він би не вигадав такого плану, хоч би і постарався, але не аж так. Здається, йому сподобалася подружка Вероніки. На пошту банку йому від неї прийшов лист. Та й поводиться він останнім часом як закоханий підліток – ще від званої вечері літає в хмарах.

Виявилося, що в театрі потрібно бути в карнавальних масках. Лука зголосився взяти на себе їх пошуки, і я з радістю відпустив його по крамницях. Не люблю стільки часу витрачати на покупки.

Одягнувшись, я стояв надворі й крутив маску в руці. Лука затримувався – якісь термінові питання виникли. У нас був час у запасі, тому я не хвилювався через запізнення. Проте хвилювався через Вероніку. Я часто про неї згадував, поки ми не бачились. Танець раз у раз виринав у моїй голові – її рухи, погляд. Чимось вона мене зачепила. Але закохуватись у мої плани не входить, тож треба сприймати це все як гру, щоб розслабитися, відволіктися від банківських справ. Нічого серйозного бути не може. Це не моя історія.

Лука вийшов уже в масці, і мене це дуже розвеселило – такий уже загадковий. Дорослі чоловіки, а на лиці карнавальні маски. У нього – вовка, а в мене, якщо чесно, й розібратись складно – чи то лев, чи ведмідь. До чого ж ми докотилися! Сміючись, пішли в карету, звичайно ж, по дорозі підколюючи один одного.

До театру було недалеко, тож приїхали ми швидко й одразу ж пішли займати свої місця. Люди ще тільки починали сходитися, тож ми одягнули маски й спокійно чекали на виставу. Точніше, навіть на дві – враховуючи маленькі хитрощі з квитками.

Дівчата були невдоволені, що сидять окремо одна від одної, але мінятися не просили – напевно, наш вигляд їх відлякав.

Вистава виявилася нудною. Ледве висидів – якби не танці, пішов би ще на початку. Деякі панянки носовичками витирали сльози, деякі шепотілися.

Вероніка, здається, переплутавши мене зі своєю подружкою, тихо прошепотіла:

– Актори не достатньо гарно відіграли емоції, не розумію, як це могло викликати сльози.

Я був з нею повністю згоден, але хотів створити діалог, тож, легенько схилившись до неї, прошепотів у відповідь:

– Ви думаєте, що відіграли б краще? Хоча, так би сталося безсумнівно.

Навіть у темряві я відчув, як вона знітилася, коли зрозуміла, що я не її подруга. Я посміхнувся, сам не розуміючи, чому.

Перший ряд вийшов на сцену для танцю, і я одразу ж попрямував у бік Вероніки. Було цікаво, чи впізнає вона мене за маскою.

У кінці танцю, коли я тримав її над землею, її накидка спала, і, здається, я побачив на плечі шрам. Або мені привиділося, адже добре розгледіти не вийшло – вона швидко поправила шаль рукою.

Танець завершився, і ми зібралися зійти зі сцени. Але не встиг я зробити і кроку, як Вероніка швидким рухом руки зняла з мене маску.

Не така вже й міцна нитка, як виявилося, раз так легко розірвалася. На лиці дівчини не було подиву – стало ясно, що вона впізнала мене ще до танцю.Хоч я і не знаю, яким чином. Всунувши маску мені в руки, вона з нотками роздратованості спитала:

– Як ви тут опинились? Ах, тепер зрозуміла: історія з квитками – це ваших рук справа. Бо якби ми сиділи на балконі, пересіктись було б майже неможливо. Але одне питання: звідки вам відомо про наш похід у театр? Ви що, мене переслідуєте?

Я розсміявся – вона так мило злиться. Якби не Лука, я б і не підозрював про театр. На її місці теж би подумав про переслідування. Та потрібно робити вигляд, що це всього лише випадковість і це не моїх рук справа. Хоча, стривайте, це справді так. Це план Лукаса, тому моя совість чиста.

– Щоб я не сказала, вам смішно. У вас проблеми з психікою? Чи я схожа на клоуна?

На клоуна – точно ні, але вона справді викликає в мене посмішку. Особливо її слова. Але нехай, так навіть цікавіше – просте, миле спілкування на фоні цього нудне.

Потрібно зробити вигляд, що вона мене аж ніяк не цікавить, що не так-то і просто. Але я справився і відповів:

– У мене, по-вашому, немає справ, і єдине, що мені потрібно – це бігати за вами? Мені ще спершу здалося, що ви занадто самовпевнена, а тепер це тільки підтвердилося. Ви аж ніяк не єдина жінка в цьому театрі, їх тут безліч. А стосовно квитків – я навіть припустити не можу, про що ви говорите. Можливо, поясните?