Вероніка

Через кілька хвилин на сцену вийшов молодий красивий хлопець у коричневому костюмі. Якщо це і є той Марко, то опис, який надала мені Енні, зовсім не збігається з реальністю. Я обернулася до неї, щоб уточнити, але вона, дивлячись на молодика, раптом закашлялася, почервоніла й почала інтенсивно махати віялом.

Я запитала:
— Щось не так? Тобі погано? Може, вийдемо на повітря?

Не зупиняючи віяло, вона криво усміхнулася й відповіла:
— Та ні, все добре. Тут просто якось жарко, зараз пройде.

Я додала:
— Ти впевнена? Хлопець на сцені — це і є той Марко, про якого ти говорила? Щось він не схожий. Цей кароокий, з каштановим волоссям.

Енні глянула на сцену ще раз, ніби щоб упевнитися, і швиденько пробурмотіла:

— Та ні, це не він. Не знаю, хто цей хлопець. Може, якийсь помічник.

Вона почала водити пальчиком по своєму корсету, роблячи вигляд, що пильно розглядає мереживо. Через кілька хвилин парубок оголосив початок, і в цей момент двері відчинилися. З них вийшов, напевно, той самий Марко — високий, дорого одягнений, із впевненим поглядом. Красивий... але видно що йосу це відомо. Небезпечно, коли чоловіки знають про свою красу: вони використовують її не за призначенням.

Він почав захоплено розповідати про банк, про те, чим вони займаються, й усе таке інше. Я уважно слухала, щоб щось перейняти для себе. Закінчивши промову, він запросив усіх у зал на вечерю. Кожне місце було підписане, ми з Енні сиділи разом, і це мені сподобалося.

У залі пахло спеціями, а багато десертів манили своїм виглядом. Коли поставили лист із вибором страв, я засмутилася: у всіх головних стравах було м'ясо. Найбільше мене обурило, що вони використали оленину. Як можна вбити оленя? Кому рука на таке піднімається?

Я дочекалася, коли підійшов помічник прийняти замовлення, і попросила:

— Принесіть мені страву без м'яса, будь ласка.

Він відповів:

— На жаль, я не можу, у нас таких страв немає.

Трохи посперечавшись, я попросила покликати кухаря. Помічник, хоч і неохоче, погодився й пішов на кухню.

Кухар прийшов і здивовано запитав, що мені не сподобалося. Я ще раз попросила страву без м'яса. Він довго пручався, і, коли я відмовилася від усіх запропонованих ним варіантів, нахмурив брови й сказав:

— Ви не можете піти, нічого не скуштувавши. Маєте щось з'їсти. Добре, я виконаю ваше прохання. Який гарнір ви б хотіли? Можливо, маєте ще якісь побажання?

Я попросила його приготувати щось овочеве на власний вибір. Він пішов, а я перестала злитися. Обернулася до столу й побачила, як за мною спостерігав Марко й щось шепотів своєму другові чи брату. Я хмикнула: оце в них сервіс, бачив що щось не так, але ніяк не допоміг. Згодом перестала звертати на це увагу.

Ми весело проводили час з Енні, сміялися, жартували, обговорювали саму подію. Мені стало нудно, набрид шум і гам, вирішила піти пройтись і оглянути банк. Вийшовши з залу, побачила сходи на другий поверх, піднялась ними на гору, там розташовувався просторий зал, напевно, для танців. В кутку стояло фортепіано, захотілося зіграти, але мені здалося, що це буде чути внизу. Роззирнувшись навкруги, побачила відчинені двері і багато книжок, напевно, якась маленька бібліотека. Зайшла і побачила, що трохи помилилась: це був чийсь кабінет з купою книг, папок, документів. Біля столу розташувався великий сейф, він теж був відчинений. На столі мою увагу привернули якісь папери з дивними візерунками, перший раз такі зустріла, здалося, що це був якийсь кулончик або щось подібне. 

Поки я його розглядала, почулись кроки, серце почало калатати, я злякалася. Хто зна, що буде, якщо мене побачать? Можливо, тут хтось щось вкрав, тому все відчинено. Я не хочу, щоб мене звинуватили в тому, чого я не робила. Не довго думаючи, побачила простір між вікном і поличками, згрібла сукню в оберемок і, протиснувшись у вільний простір, застигла і перестала дихати, закрила очі як в дитинстві, так здалось мене ніхто не побачить. В цю секунду всередину хтось зайшов, почула шурхіт паперів, потім звуки замикання замка. Я злякалася, що це замикають двері, і мені звідси ніяк не вийти. У відчаї почала придумувати, як я з соромом кричу через вікно і прошу мене визволити, або гупаю кулаками в двері, брр! Але включивши здоровий глузд і перечекавши хвильку, визирнула з-за поличок — нікого не було. Тому спокійно вийшла, роззирнулась навкруги. Паперів на столі не стало, торкнулась клямки дверей — вони легко відчинилися. Все-таки замикали сейф. Я з полегшенням видихнула і тихенько, навшпиньках, щоб не було чути стукіт шпильок, вийшла з кабінету. Швиденько спустилася сходами вниз і вибігла на двір. Здається, ніхто мене не бачив. 

На дворі було тепло, легенький вітерець доносив запах квітів, захотілося прогулятися. Під час прогулянки побачила місток і маленьке озерце, пішла туди. Милуватися зорями, які тільки-но з'явилися, відчувати аромати квітів, проводити час з приємними людьми — здається, саме такі дрібниці роблять мене щасливою, після минулих тривожних днів і прощання з татом. Задумавшись про те, яким стало моє життя, я дивилась кудись в далечінь, можливо, й в нікуди.

 З-за спини почувся чоловічий голос, і, здригнувшись, я обернулась, побачила Марка — якщо це справді був він, адже ми з ним так і не познайомились. Перелякалась: якщо він побачив мене тоді в кімнаті, зараз можуть бути неприємності. Показувати свій страх не стала, та й це точно мені не допоможе. Голос його був низьким, проте з м'яким тоном. З легкою чи то насмішкою, чи то з вдаваним переживанням спитав: 

–"Міс, з вами все гаразд? Чи вечеря аж настільки не сподобалася, що ви вирішили пробути на дворі весь час, який залишився до кінця події? Бачив, як ви сперечалися з моїм кухарем. Вам не до вподоби французька кухня?"