Вероніка

Наступні кілька днів пройшли в швидкому ритмі та завданнях. Нічого цікавого не трапилось: я старанно працювала і навчалась у банку, їздила з дорученнями від тата, допомагала йому розібрати документи до кінця. Навіть встигла поспілкуватися з потенційними вкладниками, провела ознайомлення з нашими правилами роботи та намагалася зацікавити їх. Урешті-решт, вони стали нашими клієнтами, тож зі своїми завданнями я впоралася.

Сьогодні зроблю собі вихідний, бо від одноманітності днів голова йде обертом. У банку було спокійно, коли я зранку навідалась, щоб попередити тата, тому я з чистою совістю дозволила собі відволіктися. Чесно кажучи, навіть не знала, чим хочу зайнятись. Уже тиждень не каталася верхи й мало часу приділяла Філіпу, тому сьогодні треба виправлятись. 

Колись ми з Анною часто каталися разом. У її батька велика конюшня. Маркіян любить красивих і породистих скакунів. Тому дочці він подарував справжнього красеня — сеіжно-білого з блискучою шерстю, високого, м’язистого, з мудрими очима. Часто Енн прикрашає його гриву дрібними косичками й стрічками, так і хочеться розглядати. Його ім’я Оксамит, хоча скорочено ми його звемо Оксі.

Наші коні однаково швидкі, розумні, чемні, але в деяких рисах характеру таки відрізняються. Філіп більш лякливий, через травму в дитинстві боїться гучних звуків. Оксі, навпаки, безстрашний, і це не завжди добре. Якось він поранився, бо не злякавшись високого паркану, перестрибуючи, зачепив його й пошкодив кінцівку, потім довго відновлювався. Та й зовні вони — повні протилежності: Філіп чорний, зі темною гривою. Йому не подобається, коли я щось роблю з його гривою, тому я її не чіпаю, вона і так гарна — шовковиста й м’яка.

Ми познайомили коней ще маленькими, тож вони добре ладнають. Зустрілися з Енн там, де й завжди — на полі, частинці мого подарунка на двадцятиріччя. Місце, де я знайшла Філіпа, ми оминаємо, щоб ні мене, ні його не хвилювати. Спершу повільно прогулювались і говорили про все на світі, потім мені спала на думку ідея, яку я озвучила:

– А давай наввипередки, як колись. Хто швидше дістанеться до місця призначення, той і виграв, а переможеному придумаємо якесь цікаве завдання. Як тобі ідея?

Енн зацікавлено поглянула на мене і відповіла:

— Я згодна, давай, але потрібно вибрати, де ми зустрічаємося. Я пропоную біля старої верби, недалеко від твого дому. Хто перший до неї доторкнеться — той і виграв.

Приємне хвилювання і азарт з'явилися всередині мене. Пульс пришвидшився, коли я майстерно застрибнула на Філіпа. У голові промальовувала шлях: як і куди повертати, і що можна зробити, щоб прийти швидше. Як я все-таки любила це заняття!

Приготувавшись, ми з Енн потисли одна одній руки, кожна міцно взялася за свій повід. Одночасно почали рахувати до трьох і швидко рушили. Далі я не звертала на неї уваги, дивилася лише вперед. Філіп добре знає цей шлях, бо біля верби — моя таємна кімната. Він часто був там зі мною.

Філіп був дуже швидкий, здається, теж скучив за мною і за часом, проведеним разом. Хоч він і кінь, але я впевнена, що не звичайний — надто вже він розумний і чуйний. У полі зору з'явилася стара верба, до неї залишилося зовсім трохи. Я обернулася, щоб подивитися, де Анна, але її не було видно. Спочатку я зраділа, передчуваючи перемогу, але потім почала хвилюватися. Це дуже дивно — ми завжди приходили майже одночасно, а тепер її не видно. Хоча, може, вона вже там і мене чекає? Оксамит — дуже швидкий кінь, тому ймовірність велика. Я трохи заспокоїлася, і Філіп пришвидшив біг.

Верба була все ближче, і тоді я побачила Оксамита. З полегшенням видихнула — значить, Енн вже там. Проте коли ми дісталися до верби, Оксамит стояв сам. Я оббігала все навколо, кликала Анну, але хвилювання наростало. Де вона поділася — не знала, але часу на чекання не було. З нею щось трапилося, хоч я й не втрачала надії, що вона просто з кимось заговорилася і відправила Оксі самого, хоч це на неї і не схоже.

Я вирішила залишити Філіпа тут на випадок, якщо вона повернеться, а Оксамит, напевно, знає, де вона, або хоча б допоможе. Застрибнула на коня, і він, не чекаючи моїх вказівок, одразу рушив, біг так швидко, як тільки міг. Щось таки сталося. Боже, як же мені стало страшно! Надіюсь, вона жива.

Почався ліс. Це мене здивувало — цю дорогу я знала погано, була тут, мабуть, один раз і то давно. Здалеку побачила Анну. Здається, вона ворушилася, значить, жива. Зістрибнувши з коня, побігла щосили до неї. Вона сиділа на пеньку, побачивши мене, посміхнулася, хоч їй це далося нелегко. Підійшовши ближче, я побачила кров на її лиці, обірвану сукню, і на ній не було однієї рукавички. З переляком спитала:

— Енн, що сталося? Де тебе болить? Ти можеш рухатись? Чому твій лоб у крові?

Енн перебила мене, побачивши мій переляк, і сказала:

— Спокійно, все не так страшно, як виглядає. Я просто впала з коня в якісь хащі через свою дурість — вирішила зрізати шлях і здалося, що цією дорогою швидше. Спочатку все було добре, але ось там, на горбику, Оксі різко зупинився, хоч я й трималася міцно, але все ж таки впала. Зарості подряпали обличчя, але це лише подряпини. Мені не боляче. А ось ногу, здається, підвернула, ледь дошкандибала до пенька, а на коня знову залізти не змогла, тому відправила його самого. Знала, що ти здогадаєшся — без тебе мені назад не повернутися.

Я допомогла Енн залізти на коня, потім сіла сама, тримала і її, і повід, щоб якщо в неї запаморочиться в голові, вона ще раз не впала. Так ми добрались до верби. Я всю дорогу запевняла Енн поїхати до лікаря, щоб він її оглянув, але вона вперлася, що з нею все добре, і не погодилася. Обробила її подряпини і позичила одну зі своїх суконь, щоб Маркіян не перелякався вигляду доньки. Все зробивши, ми поїхали до її маєтку.