Марко

На годиннику було далеко за дванадцяту, точніше доходило до другої години — можна сказати, настав новий день. 

Вирішили сьогодні розслаблятися без алкоголю, тому що багато справ, і потрібно мати свіжу голову. Розмовляли ми недовго, бо сильно втомилися і хотіли спати — треба було набратися сил. 

Вже завтра настане подія, до якої ми так готувалися. Тому сьогодні потрібно доробити всі важливі справи, з допомогою Ліззі завершити декорування і ще раз пройтися по програмі вечора, щоб нічого не пропустити. 
Сьогодні ввечері Елізабет від’їжджає, хоч це мене і засмучує, але з іншого боку це великий шанс для мене, хоч і велика відповідальність. 

Цього разу в банк не поїду, бо основна робота тут, проте відправив Луку, щоб він привіз потрібних мені людей. Зробимо невеличку репетицію — це піде нам на користь. Якщо цей захід пройде успішно, ми будемо проводити подібне частіше, головне — досягти мети, а ще зробити банк більш впізнаваним для приїжджих людей.

 Коли Лукас з працівниками прибули, на диво репетиція пройшла дуже швидко. Вони робили все точно і без зайвих питань, що мене трохи лякало. Хоч мені добре відомо, що дядько тримає помічників у залізних рукавицях. Не впевнений, що це мінус, але страх не є основним методом дисципліни — він може похитнути довіру. Можливо, це колись зміниться, але зараз я не вправі щось міняти. 
Ближче до вечора декорації були готові — вийшло ще краще, ніж я собі уявляв. Все було в ніжних кольорах, багато квітів: гортензії, лаванда, троянди у вазах, деякі звисали зі стелі у вигляді маленьких інсталяцій. Фортепіано прекрасно вписалося в куті на другому поверсі, а багато свічок додали атмосферності. 

Головний стіл був дуже довгим — його замовляли спеціально для великої кількості гостей. Він був накритий дорогою золотистою скатертиною з мереживними краями, для кожного гостя був окремий комплект посуду. Прибори були дорогими, білого кольору з золотою облямівкою і дрібними візерунками. Звичайно ж, не обійшлося без квітів і свічок, а ще були окремі столи для десертів і маленьких закусок.






Я був дуже задоволений всім, вийшло просто розкішно. З нетерпінням чекаю завтрашнього дня, цікаво, як виглядатимуть гості. Лука їздив забрати наші костюми з швейної крамниці, їх довели до ідеалу і підігнали під нас. Зайшовши, він промовив: «Костюми просто розкішні. Я ще минулого разу замовив нам аксесуарів: для тебе шкіряний ремінь з престижною пряжкою. Він гарно відображатиме статус, про це мені твій дядько наголосив, він і собі попросив такого замовити. Для себе взяв нову краватку». 

Справді, ремені були шикарні, шкіряні, а на пряжці була маленька копія будівлі банку і наші ініціали. Дядько розуміється на, здавалось би, дрібних, але важливих речах, які показують статус. Я на цьому не зациклююсь, проте варто почати. 

Переглянув костюми з додатками і з цікавістю спитав Луку: 

«Покажи, яку краватку ти обрав, хочу глянути, адже і ти маєш виглядати чудово, ти ж моя права рука». 

Лука витягнув з пакунка не менш красивий аксесуар — вона була золотистого кольору з атласу, прошита нитками того ж кольору. 

–«Взяв собі цю, мені здається, вона чудово пасує до мого костюму». 

Він був повністю правий. Віднесли пакунки нагору в гардероб, Луку я відпустив, а сам пішов до Ліззі — треба попрощатися перед її від'їздом. Постукав і зайшов до неї в кімнату, Елізабет сиділа на ліжку з сумним виразом обличчя, що було дивно, бо цілий день вона весело бігала туди-сюди, а зараз щастя на її лиці не було й сліду. Підійшов, сів на ліжко біля неї, і вирішив все-таки спитати:

–«Чого ти така зажурена, Ліззі? Щось трапилося, я можу чимось допомогти?» 

Вона підняла голову і, посміхнувшись крізь сльози, відповіла:

 – У мене якесь погане передчуття. Не хочеться мені до Австрії, але не маю вибору, тому потрібно збиратися і їхати. 

Вона зітхнула і продовжила:

 –«Хочеш прогулятися зі мною в оранжереї, поки є ще трохи часу?» 

–«Звичайно, ходімо, я якраз звільнився». 

Як тільки ми зайшли в оранжерею, Ліззі підійшла до столика, що стояв усередині. Він мав багато шухлядок, всередині з дрібним приладдям. Вона підійшла до однієї з них, витягнула красивий флакончик з ніжно-фіолетовою рідиною і простягнула мені, сказавши:

– «Це маленький подаруночок тобі від мене — парфуми. Часто я сиджу тут і придумую цікаві аромати. На першому поверсі в маєтку я маю майстерню для виготовлення парфумів з квітів із оранжереї. Це в мене таке заняття для душі. От я й вирішила створити тобі аромат, який нагадуватиме про мене». 

Я відкрив флакон і бризнув собі на руку. Запах був ніжним, проте спершу з різкими нотами лаванди, далі відчувалася свіжість жасмину і нотки фіалки. Тоді я зрозумів, чим мені так пахло від Елізабет, і запах листа, який вона мені тоді відправляла — це все ці парфуми. 

–«Дякую, Ліззі, але в мене таке відчуття, ніби ти їдеш назавжди і так прощаєшся зі мною. Дядько казав, що ви на декілька тижнів, чи я чогось не розумію?»

– «Так, ми на кілька тижнів, я повернуся, не хвилюйся. Аромат для того, щоб за цей час ти про мене не забув. Я тобі писатиму, якщо будеш мати змогу, чекатиму відповіді». 

Мені здавалось, що вона все ще сумна, хоч і посміхається і весело розмовляє. Можливо, я щось таки не розумію. 

Через годинку ми вже стояли біля карети. Речей Елізабет було багацько, хоча якщо задуматись, то в її гардеробній здається безмежна кількість суконь, тому мене це не здивувало. На прощання міцно обійняв і чмокнув у щічку. Теж не залишив Ліззі без подарунка — ще з Франції Лука привіз за моїм проханням чарівний золотий браслет з рожевими камінцями. Він був такий же ніжний, як і вона. У цій метушні забув про нього, але це навіть на краще.