Вероніка

Яка жахлива погода була вночі: за вікном була сильна гроза, складно було заснути під свист вітру, тому прокинулася рано. Це на мене аж ніяк не схоже — я дуже люблю поспати, тому будь-які справи і навчання планую на післяобідній час.

Вставши, відкрила штори і побачила багато калюж. Захотілося походити по воді, ну і що, що мені 23 — саме час згадати дитинство. Заглянула в шафу в пошуках одягу, знайшла свої чобітки які не промокають, тепле пальто. На дворі вже квітень, але ще бувають холодні дні. Побігла вниз сходами і мало не врізалася в тата, який, скоріше за все, йшов до мене в кімнату. Він посміхнувся, але все ж серйозно сказав:

— Вероніко, в мене до тебе справа, ходімо зі мною.

Дивно, які це такі справи о сьомій годині ранку, — подумала я і з цікавістю пішла слідом.

— Щось трапилося? — спитала, коли ми зайшли до батькового кабінету. — Ледь світає, та й на дворі ще нікого немає.

— Вероніко, ти тільки не лякайся, але, скоріш за все, доведеться закрити банк. Я вже не молодий, і здоров’я в мене немає, щоб за всім цим наглядати, та й Сілевський постійно втручається і заважає спокійно вести справи, — батько запнувся, щоб поглянути на мою реакцію, та не встиг ще щось додати, як я роздратовано насупилася і відповіла:

— Цього не буде, я не дозволю. Ти ж так любив свій банк і стільки сил та грошей у нього вклав. Треба щось придумати — я тобі допоможу. Ти можеш передати банк мені, я твоя єдина спадкоємиця, і від мене зараз залежить його доля. І я не хочу, щоб вона завершилася таким чином.

Тато здивовано на мене поглянув і відповів:

— Доню, це складно, та й у банку працює багато людей, тож відповідальність сильно зростає. Я маю поїхати у Францію на довгий період, тому в тебе є місяць, щоб подумати, чи ти готова. Дванадцятого числа я від’їжджаю.

Від думок про батьків від’їзд у мене закололо в серці. Він ніколи не їхав надовго і завжди брав мене з собою у відрядження.

— Тату, що сталося? Чому ти їдеш? — з хвилюванням запитала я.

— Ти вже доросла, тому приховувати щось від тебе немає сенсу. Я серйозно захворів, — слова ніби вдарили мене по серцю, а в душі розлилися неприємні відчуття, — їду на лікування. Маркіян знайшов лікаря в Німеччині, мені там мають допомогти. Не бійся, все буде добре, — він підійшов до мене, ніжно обійняв і додав: — Доню, я обіцяю, що повернуся назад цілком здоровий, не хвилюйся.

Жах оповив мене повністю. Я посміхнулася, проте в очах забриніли сльози. Швиденько попрощалася з татом і побігла нагору, навіть не питала що за хвороба, мені було страшно почути відповідь, тому про калюжі забула зовсім, почала ридати, зачинившись у кімнаті. Що мені робити далі, я не знала. Думки крутилися, як чорні ворони, в моїй голові. Мене то відпускало, то знову накривало. В такому стані я просиділа до вечора, коли почула стукіт у двері і знайомий голос:

— Вероніко, ходімо вечеряти, — це була Ліда, моя покоївка.

Їсти не хотілося, тому крикнула крізь зачинені двері:

— Будь ласка, принесіть мені в кімнату.

Цим я трохи схитрила: ніхто не буде слідкувати, скільки я з’їла і чи взагалі починала. Але зайвих питань і пошуку причин відсутності мого апетиту можна буде уникнути.

— Добре, зачекайте декілька хвилин, я миттю, — Ліда принесла тацю і поставила на стіл. Побажавши смачного, вона тихенько зачинила двері за собою, і я почула, як вона спускається сходами.

Все-таки вирішила, що стану новим банкіром у нашій сім’ї і завтра ж скажу про це татові. Нехай не переймається за наш банк — я справлюся. Тим більше, в нього дуже гарна команда, і в ній працюють надзвичайно розумні люди. Сподіваюся, вони мені допоможуть. Та залишилася одна проблема — потрібно швидко навчитися того, чого я ще не знаю, поки тато не поїхав.

Цілу ніч мені снились кошмари, ніби я залишилась зовсім одна і на банк напали грабіжники. Прокинулась як тільки сонце встало і кімната наповнилась його промінчиками. Сьогодні важливий день, потрібно взяти себе в руки і зібратись з думками. Поснідала і одягнулась в дорогу.

Степан, наш конюх, уже давно запряг коней і я вирушила. Енні я ще вчора відправила  листа в якому розповіла про все, ну майже, про хворобу тата вирішила не писати. Можливо ще сьогодні поспілкуємось, разом вип'ємо чаю, якого Маркіян привіз, коли минулого разу був в Англії.  Дорогою назад заїду до неї, а зараз потрібно бути уважною і зосередженою, моє головне завдання вивчити все що потрібно. 

В банку на мене вже чекав тато з його заступником, вони провели мене в головний кабінет і почали ознайомлення з важливими документами, пояснили як поводитись з паперами, для домовленостей з серйозними людьми, був окремий працівник Михайло, з ним краще не пересікатись, бо виглядає він лячно, можливо саме тому мене в ці справи посвятили не сильно але  це й на краще.

 Пробула там до вечора. Дізналась багато нового, коли спостерігала за працівниками і батьком. Згодом вирішила що для одного дня досить, і  все-таки потрібно розслабитися і попліткувати з подружкою.

 Чай нам принесли в кімнату, не хочу щоб хтось  підслуховував, чесно кажучи навіть не знала як почати розмову про татову хворобу, і чи це взагалі потрібно, але Енні швидко розвіяла  хвилювання, бо як тільки мене побачила сказала що в неї є  цікаві новини. 

Коли ми зручно вмостились, я з цікавістю спитала: 

–то що ти хотіла мені розповісти?

– через тиждень в банку Сілевських буде звана вечеря, багато запрошених гостей, кажуть будуть танці і багато чого цікавого, доречі мені якраз прийшло запрошення на двох осіб, прошу, ходімо зі мною.