Вероніка

Розділ 5
Яка жахлива погода була вночі, за вікном хурделило, складно було заснути під свист вітру тому прокинулась я рано. 
Вставши, відкрила штори і побачила гори снігу, захотілось похвалитись в снігу ну і що що мені 23  саме час згадати дитинство. Заглянути в шафу в пошуках теплого одягу, далі знайшла свій шарф і рукавички. Побігла вниз сходами і мало не врізалася в тата який скорше всього йшов до мене в кімнату, він сказав:

–"Вероніко в мене до тебе справа з'явилась, ходімо зі мною".
  
Дивно які це справи тільки но 8 година ранку, подумала я і з цікавістю пішла слідом. 

"Щось трапилось?– спитала, коли ми зайшли  до батькового кабінету. – Ледь світає, та й на дворі ще нікого нема"

–"Вероніко  ти тільки не лякайся але скоріш за  все прийдеться  закривати банк, я вже не молодий і здоров'я  в мене немає за цим всім наглядати та й Сілецький постійно втручається і заважає спокійно вести справи". –Батько запнувся, щоб  поглянути на мою реакцію, та не встиг він ще щось додати, як я роздратовано насупилась і відповіла: –"Цього не буде, я не дозволю, ти ж так любив свій банк і стільки сил і грошей в нього вклав, треба щось придумати я тобі допоможу. Ти можеш  передати банк мені я твоя єдина спадкоємиця і від мене зараз залежить його доля, і я не хочу щоб вона завершилась таким чином". Тато здивовано на мене поглянув і відповів:

–"Доню, це складно і це велика відповідальність, в банку працює багато людей, тож відповідальність не тільки за банк, а й за них, я маю поїхати у Францію на довгий період, тому в тебе є місяць, щоб подумати чи ти готова на таке 12 числа я від'їжджаю". 

Від думок про батьковій від'їзд у  мене закололо в серці, він ніколи не їхав надовго, і завжди брав мене з собою у відрядження. 

"Тату що сталось, чому ти їдеш?"–з хвилюванням запитала. 
"Ти вже доросла, тому приховувати щось від тебе немає сенсу, я серйозно захворів, –слова ніби вдарили мене по серці ляпасом, а в душі розлилися неприємні віддчуття, –їду на лікування, Маркіян знайов лікаря в Німеччині, мені там  мають допомогти, не бійся все буде добре, –він підійшов до мене ніжно обійняв і додав:–Доню я обіцяю що повернусь назад цілком здоровий, не хвилюйся". 

Жах оповив мене повністю, я посміхнулась, проте в очах забриніли сльози, швиденько попрощалися з татом і побігла на гору, про сніговик забула зовсім  почала ридати закрившись  в кімнаті.
Що мені робити далі я не знала, думки крутились як чорні ворони в моїй голові. Мене то відпускало то знову накривало, в такому стані я просиділа до вечора, почула стукіт в двері і знайомий голос: 

–"Вероніко ходіть вечеряти". –Це була  Ліді, моя покоївка.
їсти не хотілось, тому крикнула крізь зачинені двері: 
–Будь ласка принесіть мені в кімнату.- . Цим я трішки схитрила, ніхто не буде слідкувати скільки я з'їла і чи навіть починала. Але зайвих питань і пошуку причин відсутності мого апетиту можна буде уникнути.
–"Добре зачекайте декілька хвилин, я миттю". 

Ліді принесла тацю і поставила мені на стіл, побажавши мені смачного, тихенько зачинили за собою двері і я почула як вона спускається сходами. 

Все-таки вирішила що стану новим банкіром в нашій сім'ї і завтра ж скажу про це татові. Нехай не переймається за наш банк я справлюсь тим більше в нього дуже гарна команда і в ній працюють надзвичайно розумні люди, сподіваюсь вони мені допоможуть. 
Та залишилась одна проблема, потрібно швидко навчитись того чого я ще не знаю, поки тато не поїхав.