Вероніка

Тато повернувся сам, коли на дворі була темна ніч і годинник пробив 12. Маркіяна з ним не було. Це мене здивувало, адже кожного вівторка вони разом грали в покер і обговорювали плани на тиждень.

Маркуса я знаю все своє життя. Вони з татом разом їздять на полювання і ведуть незрозумілі мені розмови про різні можливості прибутку, проблеми в банку і ще багато чого про що я скоріш за все не знаю.

Одного разу, коли я була маленька, я підслухала їхню розмову, і того дня зустрілася з тим самим поглядом, від якого тепер утікаю і сподіваюся більше не побачити. Та проблема в тому, що те, що тоді почула, мені ніяким чином не знадобилося, і я так нічого й не зрозуміла.

Мені було десять, я росла страшенно допитлива, і часто  нудьгувала.  Тому я вирішила підслухати дорослі розмови, і підійшла до татового кабінету. Лише дивні слова звучали з іншого боку дверей. Тато сказав: "Він ніколи не дізнається, де вона, не забере її в мене. Нехай думає, що в його грошах є сила, і це допоможе йому в пошуках, але скільки років це нічого йому не дало і не дасть. Я зітру його в порох. Прийде час, і наш план спрацює, ми залишимо його ні з чим".

Після цих слів він вирішив вийти. Я стояла навшпиньках і тягнулася до щілини в дверях, щоб краще розчути та придивитися до тата і його, тоді ще незнайомого мені, друга.

Від різкого поштовху дверей я впала на підлогу і перелякалася від думки, що мене розтопчуть чиїсь ноги, тож закричала. На щастя, тато почув мій крик і зупинився. Побачивши мене на підлозі, його обличчя видовжилося, і здавалося, в очах з'явився вогонь. Я так і не знаю, чи це через розмови, чи через мою витівку, але він був страшенно напруженим. Дивився на мене, ніби роздумуючи, що робити далі.

Через декілька секунд він хопив мене на руки та відніс до кімнати, не промовивши й слова. Це мене налякало ще більше. Поставивши мене на ліжко, глянув мені в очі і заричав, як тигр: "Щоб я такого більше не бачив! Не випробовуй моє терпіння, Вероніко".

Більше я його таким не бачила жодного разу. Зранку наступного дня все було так, ніби нічого й не сталося, і про цей випадок ми більше не згадували.

Зайшовши до кімнати, вляглася в ліжко. Щось я притомилася, все-таки тут більш комфортно і зручно, аніж у лісі. У двері постукали, і не просто, а "туктук-тук-тук". Це наш з Енні пароль, а якщо точніше, то з Анною Зарвінецькою, моєю приятелькою, дочкою Маркіяна та, до того ж, татовою похресницею. Ми однолітки, але я молодша на 4 місяці та кілька днів. Ми можемо розуміти одна одну з півслова, адже дуже часто бачимося і проводимо разом вільний час ще з дитинства.

"Ти чула новину? – спитала Енн. – Марко Невський повернувся з Франції й тепер допомагає Сілевському в банку. Кажуть, що став його головним заступником."

З них двох я знала лише останнього. Володимир Федорович Сілевський – людина, яка викликає у мене страх. І це не тільки через те, що він батьковий ворог. Усі знають, що в нього якісь проблеми з головою. Люди, які в нього працювали, довго там не затримувалися – тікали, як тільки випадала нагода. У його банку відбувалися якісь дивні речі: пропадали великі суми грошей, зникали документи й деякі люди. Він був надзвичайно вимогливим і строгим. Тому у нього працюють тільки обрані люди, його довірені особи. Мене здивувало, що цей Марко раптово став його правою рукою. Як це сталося?

"Хто такий Марко?" – спитала я, з подивом у голосі.

"Ти жартуєш? – подружка глянула на мене з подивом. – Невже ти не знаєш сім’ю Невських? Марк – племінник Федоровича, багато років жив у нього, а пізніше поїхав навчатися в Париж. Тиждень тому повернувся і вже в банку заправляє. Оце то шустрий."

"Невські? Вперше чую. Невже Сілевський має ще якусь родину, крім Єлизавети? Дивно, що хтось усе-таки його терпить. А звідки ти знаєш про Марка?" – у мене виникло логічне запитання, на яке почула відповідь:

"Ніка, ти захворіла чи що? Я впевнена, що ти з ним знайома. Ми ж разом гралися, коли були ще дітьми. Пам’ятаєш, як він пробирався через паркан у сад, через те, що нам забороняли разом гратися? Але потім він поїхав, і наше спілкування припинилося. Не пригадуєш?"

Я поринула в спогади й, щось таки згадавши, відповіла:

"Невже це той голубоокий вискочка, який не давав мені спокою, забирав мої іграшки й ламав? Звичайно, ти ж була закохана в його кузена і нічого, крім цього, не помічала. Навіть жахливого характеру його братика."

"Так тебе дратував, що ти навіть колір його очей запам’ятала," – вона дивно посміхнулася і продовжила: – "А з Тимофієм ми і досі в гарних стосунках, і ти про це знаєш."

Після цього ми перевели розмову на іншу тему, щоб не посваритися. Це було наше правило – уникати тем, які можуть когось із нас образити. Згодом Енні пішла, і я спустилася в їдальню, щоб поговорити з татом. Та його там не виявилося. Виглянувши з вікна, не побачила його коней. Напевно, знову поїхав у банк у справах, а мене не взяв. От же ж, це несправедливо. Колись тато часто мене брав із собою, і я вирішувала якісь маленькі проблеми, але рік тому все змінилося. Дні, коли я була в банку, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Вдавалося мені це після довгих і нудних благань. Колись банк перейде до мене, але тато, знаючи це, чомусь дуже слабо готує свою єдину спадкоємницю прийняти його справу. Але я цього так не залишу. Наступного разу напрошусь поїхати з ним разом і ще покажу, що я вправна в багатьох речах і з цим теж впораюся.