Вероніка

Яка година — не зрозуміло, але, напевно, десь під обід, бо на дворі вже дуже світло. Почувся тихий топіт коней, що змусив мене здивуватися; не одразу стало зрозуміло, хто це приїхав. Я тихенько вийшла на двір, сподіваючись, що цього ніхто не почув і не побачив, і попрямувала стежкою до величезної верби, в якій зазвичай ховалася, щоб спостерігати за тим, що відбувається навкруги.

Здалеку побачила добре знайомі постаті. Тато з Маркіяном чомусь сварилися, і я бачила, як він інтенсивно розмахує руками — значить, щось таки сталося. Я навіть найменшої підозри не мала, що саме. Чому вони тут? Від гріха подалі я повернулася назад, бо не дуже хотілося потрапити батькові під гарячу руку. І ні, це не тому, що я його боюся або ще щось, я надзвичайно його люблю. Та й тато ставиться до мене як до принцеси: відколи я себе пам’ятаю, він ледь не носить мене на руках, і все, що я хочу, з'являється в мене найкоротшими термінами. Ми з батьком часто проводимо час разом: гуляємо, їздимо на ринок, катаємося на конях, подорожуємо. Я — його єдина й улюблена донька, і це відчувається. Але коли батько не в гуморі, його очі горять злістю, і це викликає у мене мурашки по тілу, тому в такі моменти я стараюся його уникати й тікаю у своє маленьке підземелля.

Місце, в якому я прокинулася, мені дуже рідне. Це мій куточок спокою, місцина, про яку ніхто не знає. Ну, майже ніхто — про неї знає тільки моя велика любов і улюблений жеребчик Філіп. Саме тут, недалеко, я його знайшла, коли він був ще зовсім маленький. Історія про те, як він у мене з’явився, досі викликає у мене одночасно дуже радісні та трішки неприємні почуття.

Це сталося чотири роки тому, в січні. Все кругом було засніжене, і стояв сильний мороз. Я вирішила прогулятися лісом, коли з батьком і його друзями приїхала оцінити свої майбутні володіння, які мені подарували на день народження. Я сказала татові, що відійду ненадовго, і побігла вглиб лісу. Холодне повітря обпікало мені щоки, але я раділа, адже любила запах морозної зими. Для мене це — запах свободи. Мені щойно виповнилося 20, і я мала повне право оглянути свій подарунок. На всі мої дні народження тато дарував мені трохи дивні, як на думку простих людей, дарунки: коштовності, власну бібліотеку, чудесні сукні й багато іншого. Тому мене не сильно здивувало те, що сьогодні я отримала власний клаптик землі.

Коли я зайшла вглиб лісу, мені почулося жалібне іржання, яке викликало в моєму серці дивні поколювання. Я пришвидшила крок, який невдовзі перейшов у біг, і біля горбика снігу я побачила лоша. Воно було зовсім крихітне, а кругом — плями крові, роздерті шкіряні ремені, теж заплямовані, і збоку валялися використані кулі з рушниці.

Я почала тремтіти, але це було не від холоду, а від усвідомлення всього, що сталося. Мій Філіп залишився сам. Я й досі не розумію, чому ті варвари залишили лоша, а його маму вбили, але це був подарунок долі для мене. Мій Філіп... Я забрала його собі, й він став моїм другом, моєю маленькою радістю. Ця дружба триває досі. Я його люблю. Він для мене — щось більше, ніж просто домашній улюбленець.

Відійшовши від верби, я побігла по свої речі. Вирішила повертатися додому. З Філіпом це було легко і швидко. Знаючи різні шляхи з цього лісу, могла легко обминути мисливський будиночок, не бажаю, щоб мене побачили та почали розпитувати, що я тут роблю. Звичайно, я б щось вигадала, але навіщо мені зайві клопоти та батькові підозри?

Вдома за мною наглядали батькові помічники, й мені часто здавалося, що їм наказали за мною шпигувати. Проте це мене не хвилювало — тато знав, що я не можу спокійно всидіти на одному місці та часто знаходжу пригоди на свою голову. 

Я — дочка заможного банкіра, чоловіка, який тримає всю округу в страху та пошані, змушуючи людей одним лише поглядом зізнаватися у своїх гріхах і просити помилування.

Спочатку мені було трохи лячно через це, адже батько ніколи не приховував, хто він, і чиєю я є дочкою. Зараз я надзвичайно пишаюся ним — він досяг всього сам, не маючи нікого, хто міг би його підтримати, допомогти або щось порадити. 

Моя мама померла під час пологів через помилку лікарів, і саме через це у мене шрам на передпліччі від ножа, адже я заплуталася в пуповині, й мене ніяк не могли звільнити. Це мені розповів дідусь, тато цю тему оминав, і на всі мої запитання просто мовчки йшов. Тому спроби дізнатися більше я давно полишила й більше не намагаюся щось з'ясувати. Цих знань мені повністю достатньо.

Мене навчають приватні вчителі, чого найбільше хотіли покійні бабуся з дідусем. Вони мріяли, щоб я стала освіченою дівчиною і вдало вийшла заміж. Та з цим у мене виникли проблеми — цього не хочеться зовсім. Ніхто з знайомих мені чоловіків не зачепив мене. Тато часто пропонував синів своїх партнерів і друзів, та це не мало успіху. Доводилося відбиватися від настирливих залицяльників. Сукні я одягала рідко, але коли це ставалося, викликала захоплені погляди та гори компліментів. Темно-каштанове пряме волосся й такі ж темні, майже чорні очі змушували чоловіків обертатися, а жінок сильніше стискати руки своїх чоловіків, думаючи, що ті можуть втекти.

Я була не високою, але вміла вигідно використовувати свій зріст. Ніхто не вірив, що ми з татом — з однієї сім'ї, адже він був шатеном зі світло-зеленими очима, та й характерами ми відрізнялися. У кого я така настирлива й уперта — незрозуміло. Вибухові ідеї й невміння всидіти на одному місці зовсім не збігалися з татом — холодним і врівноваженим розумом. Звісно, я ніколи не бачила, як батько разом зі своїми дружками розбирається з боржниками, але десь глибоко всередині я відчуваю, що розгнівати його дуже складно. Покаранням може стати лише його погляд, від якого стигне кров у жилах — бррр. Цей погляд мені зустрічався лише раз, і бачити його хоча б ще раз у мене немає ніякого бажання.