5.

Хата Зої була сповнена запаху паски й свіжого хліба. Але серце Марічки стискалося від болю. Вона підійшла до образа, перехрестилася й прошепливла:

− Господи, прости мене… Я без нього життя не бачу…

У руках блиснуло лезо. Один рух − і біла вишиванка, рушники, навіть хліб − усе залилося червоним.

Коли Зоя увійшла, побачила доньку в крові.

− Доню моя, серце моє! Що ж ти наробила?! − кинулася вона до Марічки, обійняла її тіло й завила так, що все село почуло.

На Великдень у Червоному село не раділо. Не лунали веснянки, не лунало «Христос воскрес». Люди йшли похоронною ходою за білою труною. У ній лежала Марічка − у тій самій вишиванці, яку вишивала на весілля. Лежала світла, ніби заснула, і навіть після смерті здавалася чистою й красивою, мов квітка, зірвана на світанку.

Старі жінки голосили, чоловіки витирали сльози. А над усім селом стояв дзвін, тяжкий і глибокий, мов саме небо оплакувало дівчину.

Коли труну опускали в землю, легкий вітер хитнув гілля вишень, і цвіт білими пелюстками впав на Марічку, наче саме село ховало свою доню.

Здавалося, то не цвіт, а ангели сипали з неба благословення.

Зоя, стоячи над могилою, схилилася й прошепотіла:

− Спи спокійно, донечко. Ти була для мене світлом. Ти й залишишся ним…

Так закінчилося їхнє кохання. Замість весільного вінця на могилу Марічки лягло біле вишневе суцвіття, а замість солодких обіцянок на серці кожного, хто знав їхню історію, залишився лише гіркий, терпкий присмак терену.