Розділ 1

Коли життя іде коту під хвіст (у жодному разі не хочу образити представників родини котячих), потрібно все одно тримати ніс високо й не опускати рук. Саме з такими внутрішніми настановами Оля й сідала в потяг. У руках вона тримала маленьку сумку, єдину річ, яка вціліла після того, як її дім знищила російська ракета. Сама вона залишилася живою лише дивом і досі не могла до кінця збагнути, як їй це вдалося. Їй хотілося кричати: «Не все втрачено! Я жива!» А якщо вона жива, то, можливо, зможе почати все спочатку. Нікого з рідних у неї не залишилося, тож допомоги чекати було нізвідки. Коли перший шок від втрати дому минув, Оля згадала про невеликий будиночок у Львівській області, який дістався їй від тітки. Саме туди вона й вирішила їхати. Вибору, якщо чесно, у неї особливо не було.

Незважаючи на прохолодний осінній вечір, у вагоні потяга було задушливо. Вікна не відчинялися, а про кондиціонер у плацкарті можна було лише мріяти. Сусіди виявилися вкрай різноманітними. На нижній полиці навпроти влаштувалася колоритна бабуся з білим, породистим і досить вгодованим котом на кличку Маркіз. Поруч сиділа молода мама з дворічним хлопчиком, який раз у раз тягнув руки до тварини. Мама щоразу відсмикувала його й бідкалася, що дитина щось підчепить.

- Мій Маркіз пройшов більше вакцинацій, ніж ваш син, — обурено заявила бабуся.

Після цього близько години Оля була змушена слухати суперечку про котяче здоров’я, дитячий імунітет та відповідальне батьківство. Щоправда, останнє стосувалося переважно Маркіза. Зрештою сперечатися їм набридло. Сторони дійшли компромісу: дитина до кота не лізе, а котика з переноски не випускають. Четвертого пасажира не було, але ці двоє цілком його заміняли.

Оля майже відразу забралася на верхню полицю, увімкнула музику в навушниках і спробувала не звертати уваги на те, що відбувалося навколо. Та не встигла вона заплющити очі, як потяг зробив чергову зупинку і з’явився ще один пасажир. Це був високий чоловік років сорока, у темній куртці, з потертою дорожньою сумкою через плече. Він мовчки оглянув полиці, звірив номер місця у квитку й поставив сумку під нижню лаву.

- Сподіваюся, я нікого не потурбував, - промовив він, хвилюючись, що довелося потурбувати бабусю і кота, щоб розмістити речі.

- Якщо ви не боїтеся котів і дітей, то все гаразд, - відповіла бабуся.

Чоловік ледь усміхнувся, але погляд його залишався втомленим. Він сів біля вікна, дістав із кишені старий телефон і кілька хвилин дивився на темний екран, потім його поклав на коліна й обережно витягнув із сумки невеликий дерев’яний футляр. Побачивши його, Оля мимоволі зняла один навушник.

- А це шо? - одразу зацікавився хлопчик, тицьнувши пальцем у футляр.

Мама відразу зробила сину зауваження, але чоловік м'яко посміхнувся і відповів:

- В це, молодий чоловіче, скрипка.

- А зіграєте? - запитала бабуся, вже без колишньої войовничості.

Пасажир на мить замислився, а тоді кивнув, дістав інструмент, налаштував струни й заграв тиху, трохи сумну мелодію. Навіть дитина перестала соватися, а Маркіз визирнув із переноски й насторожено повів вухами.

Оля слухала, затамувавши подих. У цій мелодії було щось знайоме: біль, самотність і водночас уперте бажання жити далі.

- Гарно, - прошепотіла молода мама.

Чоловік сховав скрипку назад у футляр.

- Це мелодія, яку я присвятив моїй доньці, - сказав він. - Тепер я граю її, коли не знаю, що робити далі.

І це відгукнулося в душі дівчини, бо саме це вона зараз і відчувала.