31.

Каміла.

Прикриваю живіт рукою, ніби це повинно допомогти його стишити. Очікую, що Дін зараз буде сміятися. Але він мовчить. І дивиться на мене з якоюсь... Турботою?

— Голодна, — тихо кажу, сподіваючись, що ця реакція — не чергова пастка. — Я сьогодні майже нічого не їла.

— Замовимо піццу? — запитує хлопець.

Від думки про їжу починають текти слинки. А мій живіт весело відповідає бурчанням, підтверджуючи пропозицію сусіда. Просто жах.

Дін завантажує застосунок найближчої піцерії, й ми разом обираємо піццу. Не можемо визначитися з одним видом, тож замовляємо дві різні половинки. Поки чекаємо, Дін включає фільм — дуже популярний комедійний бойовик.

— Вже й мені їсти захотілося, — хлопець усміхається. Так чарівно, що внизу живота вчергове починає солодко тягнути. — Бачиш, що ти наробила?

— Чому ти не можеш завжди бути таким? — ляпаю, не подумавши, й вмить відвертаюся.

На кілька секунд між нами зависає тиша, котру порушує оглушливий стукіт мого серця.

— Яким? — раптом питає Дін, а в його голосі відчувається надмір серйозності.

— Нормальним, — кидаю й натягую плед аж до шиї.

Рука хлопця торкається мого підборіддя й м'яко розвертає мою голову. Вмить зіштовхуюся з поглядом темно-синіх очей. Зараз у них бушує справжнісінький шторм.

— І чому ти на мене так впливаєш? — шепоче хлопець, не зводячи погляду.

Несвідомо облизую губи, вдихаю його запаморочливий запах...

— У нас що, змагання, хто дивніше питання поставить? — питаю, а мій голос зрадницьки дрижить.

— Ти перша почала, — пальці хлопця ніжно гладять мою шкіру, а я ледве дихаю, щоб не видати себе ще більше.

Ми повинні зупинитися... Я повинна зупинитися... Але сиджу, немов загіпнотизована, не в змозі навіть поворухнутися. Легкі доторки викликають електричні розряди по всьому тілу, збурюють кров. Сильно прикушую щоку, щоб хоч трохи привести себе до тями, але це не діє. Врешті наважуюся підняти руку й накриваю долоню хлопця своєю.

Не може людина ось так прикидатися. Між нами безсумнівно є щось більше за дитячу ворожнечу. Й це не так легко зупинити.

Дін повільно наближається до мого обличчя. Завмираю, на мить забувши, як дихати. Друга рука хлопця лягає мені на талію, вдивляюся в його очі...

Коли між нашими обличчями лишається кілька сантиметрів, лунає дзвінок у двері.

Синхронно відсахуємося одне від одного. Дін підводиться з канапи та йде відчиняти. От, як мені тепер зрозуміти, чи не закінчиться наше перемир'я просто зараз? Після такої небезпечної близькості.

Інколи я не розумію, що в цього хлопця в голові. Втім, так само, як і в мене...

Дін повертається до кімнати з піцою в руках. Встаю з канапи, щоб допомогти йому, наші пальці злегка торкаються, викликаючи розряди по всьому тілу. Хлопець буквально-таки пропалює мене поглядом темних очей. То, може, наше перемир'я ще трохи потриває?

— Поставиш чайник? — питає з легкою хрипотою в голосі.

Важко ковтаю слину й тільки й можу, що беззвучно киваю у відповідь. Кладемо коробки на невеличкий столик біля канапи, після чого я йду до кухні.

Відкручую кран і сполоскую обличчя. Треба трохи охолонути... Набираю воду в чайник і клацаю кнопкою. Сьогодні точно знадобиться заспокійливий чай. Нам обом...