30.

30.

Каміла.

Дін поволі підводить на мене свої темно-сині очі. Завмираю, зауваживши в них легкий сплеск хижості.

— Не наривайся, — попереджує самими лише губами.

Несвідомо прикусую свої, викликаючи в хлопця задоволену усмішку. Пальці самі вчіпляються в тканину бріджів. Це ж я ще й перевдягнутися забула, точно!

Мовчки відвертаюся до вікна, намагаючись ігнорувати Діна. Але просто-таки відчуваю, як він пропалює мою спину поглядом. Чи я медом намазана, що до мене сьогодні хлопці так і липнуть?

— Каміло? — раптом кличе хлопець.

— Що? — розвертаюся й вмить опиняюся в його залізній хватці.

Сусід обіймає мене за шию й блискавично робить селфі.

— Скажи «сир», — вишкірює зуби. — Фотозвіт для наших мам, що у нас все чудово.

Не втримуюся й несильно вгризаюся зубами йому в передпліччя. Дін вскрикує, але, на превеликий подив, обережно відсовує мене від себе. Водій легенько сміється.

— Ех, кохання й молодість, вони такі, — каже він із легкими нотками гумору.

— Я його ненавиджу! — не втримуюся й скрикую, забувши, де знаходжусь.

— Від ненависті до кохання один крок, — повчальним тоном відповідає чоловік.

От де він взявся на мою голову? Чому батьки Діна не могли приїхати сюди без нього? Всім би було тільки краще.

Зиркаю крадькома на хлопця. Мовчить, ані пари з уст. Дивиться так задумливо перед собою. Тільки не кажіть мені, що його зачепили слова водія!

Залишок шляху проводимо мовчки. Аж незвично. Автомобіль зупиняється біля нашого будинку. Вискакую з салону й кулею кидаюся до будинку, доки Дін розплачується з водієм. Можливо, ще встигну прихопити з кухні щось їстівне в досить щільній упаковці, щоб її не можна було пошкодити.

Залітаю до кухні й відчиняю кожну шафку одну за одною. Печиво в щільно закритому металевому контейнері? Те, що треба! Хапаю ємність і підстрибом біжу до своєї кімнати. Десь унизу лунає грюкання дверей. А я нарешті в безпеці.

Провертаю ключ у замку кілька разів і кладу свою здобич на стіл. Малувато, якщо враховувати, що я сьогодні майже не їла... Завтра треба буде придумати щось краще.

Знімаю це жахливе вбрання й складаю до пакета. Випру потім. У шафі на мене чекає моя улюблена домашня піжама. Надягаю рожеві пухнасті штанці й кофту з заячими вушками на каптурі. Тіло вмить огортає почуття спокою. Це мій переносний оазис безпеки. Обожнюю цей костюм.

Падаю на ліжко разом із печивом. Відкриваю ємність і беру кілька штук, засовую до рота. Шлунок незадоволено бурчить, вимагаючи чогось більш істотного.

— Ти що, хочеш зустрітися з Діном? — питаю в нього, але, схоже, цей аргумент не діє, бо у відповідь отримую лише повторне бурчання.

Може, сходити до цілодобового магазину вночі?

Щоб хоч трохи відволіктися від голоду, беру до рук телефон і починаю гортати соцмережі. Ооо, нове повідомлення? Цікаво... Відкриваю листування й мало не впускаю пристрій. Хто. Примудрився. Сфотографувати. Мене. З Діном???

Просто під час нашого поцілунку! Та Вероніка мене з'їсть живцем за приховування цього факту.

Зберігаю собі фото, сама не знаю навіщо. Але нехай буде. Буду потім шантажувати Діна, що покажу його мамі. Відправник — якась Марго. Пишу їй коротке «Видали» й знесилено впускаю телефон на живіт.

За кілька хвилин лунає тихий стукіт у двері. Цікаво.

Підводжуся з ліжка й обережно підкрадаюся до дверей.

— Чого тобі? — питаю, напускаючи в голос грубості.

— Виходь, на сьогодні оголошую перемир'я, не буду тебе чіпати, — чую голос Діна.

— Чесно? — перепитую.

Не знаю, як мені на це реагувати. У нас і раніше були перемир'я, але в основному через батьків.

— Чесно, — відповідає хлопець. — Давай, фільм якийсь подивимося.

Що? Фільм? З Діном?

— Ти захворів? — ледве стримуюся від ноток сарказму в голосі.

— Я зараз передумаю, — коротко кидає Дін. — Даю тобі три секунди на роздуми. Три... Два...

Швидко повертаю ключ у замку, відчиняю двері й, про всяк випадок, відстрибую вбік. Хлопець стоїть поруч, склавши руки на грудях. Пропалює мене своїм скептичним поглядом.

— Тобі б це не допомогло, якби в мене були інші наміри, — пирхає він. — Ходімо.

З цими словами Дін розвертається й прямує в бік вітальні. Йду слідом, тримаючись від нього на невеличкій відстані.

Хлопець з розгону плюхається на канапу й тягнеться за пультом. Сідаю поруч і кладу собі на коліна велику подушку, обхоплюю її руками. На обличчі Діна враз розпливається хитра посмішка.

— Тільки скажи зараз щось, і передумаю я, — погрожую, міцніше стискаючи м'який матеріал пальцями.

Мій сусід втримується від коментаря й продовжує клацати пультом. Мій шлунок знову гучно нагадує про себе.

— Ти ще й голодна? — запитує Дін.