29.

Каміла.

І чого це він раптом став таким турботливим, га? Аж страшно... Може, вже задумав якийсь геніальний план помсти? Тільки б не купитися. Тримай себе в руках, Каміло.

— Чого ти раптом став за мною ходити? — ляпаю перше-ліпше, що спало на думку.

Дін кривиться й відводить очі. Сто відсотків щось задумав! І я повинна його розкусити до того, як втраплю в чергову пастку.

— Не став такі складні питання, — пирхає й складає руки на грудях. — Ходімо.

З цими словами хлопець зривається з місця й швидко прямує вперед.

— Що, пішки? — швидко наздоганяю його й намагаюся тримати темп.

— Мені здавалося, що ти була налаштована піти звідси пішки, — каже, навіть не розвертаючись.

— Я не хотіла їхати сама в таксі, — відповідаю. — А з тобою не горю бажанням йти. Ще кинеш десь по дорозі.

— Не маленька, знайдеш дорогу, — Дін зводить плечима, але в його очах проступає якась дивна м'якість.

Не подобається мені це... Дуууууже не подобається.

Далі йдемо мовчки. Я не виконую своє висловлене бажання, а хлопець не намагається позбавитися моєї компанії. Просто ідилія.

Не розслабляйся, Каміло. Він точно підготував якусь пастку вдома.

Ех, а я хотіла прийти першою та добряче все перевірити. Хоча йти з Діном краще, ніж самій. Не так моторошно.

Особливо після того випадку з рудоволосим незнайомцем. Навіть уявити страшно, що могло б статися, якби мій сусід не з'явився вчасно...

Здригаюся й обхоплюю себе за плечі. В цей момент Дін розвертає до мене голову.

— Замерзла? — питає він.

Завмираю в ступорі, не знаючи, що й відповісти. Цей Дін зламався, несіть нового. А дійсно, що це з ним?

Подальші дії дивують мене ще більше. Хлопець знімає з себе куртку й накидає мені на плечі. Хапаюся інстинктивно за края комірця й сильніше укутуюся в щільну тканину. Все тіло вмить оповиває солодкий запах ожини. Отже, це не тільки жуйка, а ще й парфуми.

— Дякую, — тихенько бурмочу собі під ніс і опускаю очі.

— Ваааау, — протягує Дін, а в його голосі відчутні нотки сарказму. — То ти й такі слова знаєш?

— Хотіла сказати, що ти можеш бути хорошим, — стискаю губи в просту лінію. — Доки мовчиш.

— Взаємно, — різкувато кидає мій сусід і прискорює крок.

Ледве встигаю за ним з його зростом. Зараз знову хочеться стукнути цього хлопця чимось важким. Не знаю чому, але мені сподобалося, коли він поводився нормально. Та це скоріше виключення, ніж правило.

— Викликаю таксі, — Дін піднімає вгору руку з телефоном і активно нею розмахує. — Чи ти дійсно хочеш йти пішки аж до дому?

— Я не проти таксі, — відповідаю, чудово розуміючи, що погарячкувала з пішою прогулянкою.

Головне, щоб він це не зрозумів і не відмінив поїздку.

Зупиняємося біля невеличкого кіоску з вуличною їжею й сідаємо на лавочку. Таксі приїжджає швидко. Це ж треба! І де вони всі були, коли мені треба було додому від будинку Еріки?

Зручно вмощуюся на задньому сидінні. Дін чомусь сідає поруч зі мною. Переводжу погляд на переднє пасажирське й помічаю, що на ньому сидить маленька собачка.

А я вже розмріялася...

— Який милий, — не втримуюся від компліменту.

— Хто, я? — вмить втручається Дін.

— Мені б вже довелося викликати санітарів, якби я таке сказала, — пирхаю й складаю руки на грудях. — Я про собачку. А як його звати?

Останнє питання вже адресовано водієві.

— Чарльз, — сивоволосий чоловік приязно усміхається. — Вибачте, він не любить їздити на задньому сидінні. Я писав у коментарі до поїздки.

— Нічого страшного, — усміхаюся. — А можна його погладити?

— Так, тільки недовго, — дозволяє чоловік. — Він не надто це любить.

Нахиляюся й обережно проводжу долонею по голові песика. Останній оживляється й починає махати своїм кумедним хвостиком. Вирішую все ж таки дослухатися до поради водія й відхиляюся назад. Ловлю на собі зацікавлений погляд Діна.

— Що? — запитую. — Тебе теж погладити?