27.

Каміла.

— Може, укладемо перемир'я? — уважно вдивляюся в очі хлопця, може, мені вдасться його загіпнотизувати, хах. — Ми ж вже не малі діти. Хоча б до приїзду моїх батьків.

— Боїшся мені програти? — на губах Діна грає хижа посмішка. Звісно, він дуже задоволений з себе. — Або що?

— Не боюся, — кажу з викликом, а в очах хлопця спалахує вогонь. Зараз він точно змусить мене пошкодувати про свої слова. — Просто хочу провести ці невеличкі канікули без стресу. Чи тобі подобається пересуватися по будинку, наповненому пастками?

— Не дуже, — Дін криво усміхається, але погляд від мене не відводить.

Вже щось замислив... І мені це дууууже не подобається.

— Ти мені ще тепер винна за порятунок, — каже він хитро-хитро.

Заводжу очі й гучно зітхаю. До чого цей хлопець хилить, га?

— Тобі було недостатньо поцілунка зі мною? — я дуже хотіла, щоб це прозвучало самовпевнено й ефектно, але не втрималася й опустила очі.

Ця футболка так класно підкреслює його м'язи... Прикусую губу, ковзаючи поглядом по обтягуючій тканині.

— Не було схоже, щоб ти сильно була проти, — ці темно-сині очі точно зведуть мене з розуму.

— Я грала, взагалі-то. Бо я не хотіла цілуватися ще й з тим. Не знаю, як там його, — обурено кажу.

Дін вмить вибухає сміхом. Несильно вдаряю його кулаком у груди. Наші погляди знову зіштовхуються. Мій палає гнівом. А його... Плавить мене й змушує забути про все навколо.

— Я з тебе в шоці, — каже хлопець. — То ти ще й з малознайомими грала?

— Там була Вероніка, — не знаю, навіщо виправдовуюся. — Я не збиралася грати. Вони вже деякий час грали без мене. І взагалі, то все Аллен.

— Сумуєш за колишнім, — Дін уважніше вдивляється в мої очі, ніби намагається вичитати там відповідь.

— Не твоя справа, — різко кидаю й виставляю руки вперед. — Все, пропусти мене.

І з чого це його взагалі таке цікавить, га?

— Чого б це? — Дін нахиляється трохи ближче, а я всуваюся спиною просто в стіл.

— Діне, чого ти від мене хочеш? — питаю прямо. — І навіщо ти зі мною граєшся?

— Та нічого, — хлопець раптом відсувається. — Щось ти забагато вже нафантазувала, мала.

З цими словами він розвертається й крокує просто до виходу. Спересердя хапаю якийсь рушник і кидаю йому в спину. Трохи промахуюся, й предмет накриває голову хлопця. Дін швидко знімає його та вішає на дверну ручку. Що, навіть мститися не буде? Це щось новеньке...

Підходжу до вікна й сідаю на широкому підвіконні. Прочиняю фіранку й визираю на вулицю. Щільний потік автівок й люди, що снують туди-сюди. Втім, як зазвичай. Відвертаюся й підтискаю коліна, кладу на них голову.

Ніколи не думала, що наша чергова зустріч відбудеться саме так. Дарма я його тоді поцілувала. Ну, нехай би спіймав, помстився, як він зазвичай це робить. Я би придумала щось у відповідь. І не думала б зараз на чужій кухні про свого ворога номер один. Оце хто б сказав раніше — не повірила б.

Витягую з кишені телефон і набираю номер Вероніки. Звісно, я могла б повернутися до всіх і перевірити наявність подруги. Але там буде він. А я поки що не готова.

— Слухаю, — долинає зі слухавки стишений голос Ніки.

— Ти де? — питаю одразу.

— У Скілара вдома, — чую у відповідь. — Ми помирилися.

Вона що, прикалується наді мною??? Коли вони встигли?

— Я тобі писала, взагалі-то, — додає Вероніка. — Де ти була?

— Забий. Могла б зателефонувати, — ледве стримую злість. — Я тоді додому.

Скидаю виклик й зістрибую з підвіконня. Рішуче прямую до виходу. Проходячи повз вітальню з гостями, завмираю. Дін сидить на канапі, а поруч з ним якась дівчина. І вони аж надто близько одне до одного. Стискаю зуби й швидким кроком перетинаю вітальню.

Чому мені раптом стало так боляче?

Але ж ми не уклали перемир'я, правда?