25.

Дін.

Сиджу на кухні й ліниво гортаю стрічку соцмережі. Каміла так і не повернулася до будинку. Що вона там робить на вулиці? Хоча, чесно кажучи, не маю бажання йти й перевіряти, бо там на мене вже можуть чекати пастки. А я ще від макіяжу не відійшов. Добряче Каміла мені помстилася.

Стоп, що??? Повертаюся на два дописи назад і уважно вдивляюся в зображення. На ньому зображено мою сусідку, що сидить на канапі. А поруч — її колишній хлопець, Аллен. Не надто добре знаю його особисто, але про їхні стосунки, певно, чуло все місто.

Всередині розливається дивне неприємне відчуття, що віддає легким поколюванням. Каміла вдягнена в якусь дивну фіолетову майку зі стразами та джинсові шорти. Зовсім не схоже на її гардероб. Може, вони грають на бажання?

Мабуть, приєднаюся теж. А то якось нудно вдома сидіти. А то ще потім доведеться звітувати перед пані Олівією за те, що не доглядів її доньку.

Набираю номер Кіра. Той бере слухавку не одразу, я вже починаю дратуватися.

— Тобі робити нема чого? — лунає з динаміка сонний голос друга. — Чи ти забув, де ми вчора були?

— Не забув. Хотів запропонувати тобі продовження, — щосили намагаюся заінтригувати Кіра.

— Я пас. Бувай. Добраніч, — друг скидає виклик, схоже, мені не вдалося його вразити.

Добре, доберуся на таксі. З запрошенням проблем не буде, бо мене ще з самого ранку туди кликали, але спочатку відмовився. Лишається тільки написати про зміну рішення.

Каміла.

Сідаю в коло гравців, після чого ті одночасно видають здивовано-задоволений вигук. Якийсь хлопець подає мені пляшечку, але я жестом відмовляюся.

— Почекаю на свою чергу, — кажу. — Не порушуватиму вашу гру.

Всі починають крутити предмет і виконувати різноманітні завдання. Від деяких вимог у мене волосся на голові стає дибки. І чого я сюди влізла? Хоча є ще шанс вийти з гри. Та я не зможу цього вже зробити.

Приходить черга нашої спільної знайомої. Та розкручує пляшечку, й горлечко вказує на якогось хлопця. Бачила його кілька разів на вечірках, але не знаю особисто. Дівчина вмить потирає руки й якось дивно на мене дивиться.

— Твоє завдання, — каже вона з тріумфом у голосі. — Поцілувати Камілу.

— Ооо, це легко, — хлопець підводиться з місця й не спускає з мене очей.

— Так, стоп! — теж підскакую на ноги. — Ми так не домовлялися. Що це за завдання таке? Причому тут я???

— Такі правила гри, — каже дівчина, що сидить збоку від мене. — Не треба було починати, якщо не готова до такого або не знаєш правил.

— Чому я? — роблю кілька кроків убік, бо незнайомець уже підкрадається до мене, як хижак.

Так і йдемо по колу. Всі погляди зосереджені на нас. Й мені абсолютно це не подобається. Зиркаю на Вероніку, сподіваючись на хоча б краплю підтримки. Але марно — та дивиться на мене так, ніби хоче сказати: «А дійсно, чого взагалі взялася грати?»

У мене зараз таке ж саме питання до себе...

Хлопець наближається повільно, з якоюсь невимовною насолодою. В очах світиться хижий блиск.

— То завдання треба ще й вполювати? — питає він. — Цікаво.

Мій погляд зачіпляється за Аллена. Останній сидить на канапі й напружено спостерігає. По очах видно, що йому теж не подобається ця ідея. Хоч комусь тут небайдуже.

Ловлю себе на думці, що щойно була готова поцілувати незнайомця, тільки щоб позлити колишнього. Той перший робить різкий ривок у мій бік. Вчасно реагую й відстрибую вбік.

— Не буду я з тобою цілуватися! — гнівно кажу. — Нехай вона переобере завдання.

— Такого немає в правилах, — усміхається незнайомець. — Ти можеш відмовитися, тільки якщо в тебе є хлопець.

— То в неї є, — раптом чую просто в себе за спиною голос Діна.

Останній встає переді мною, закриваючи від набридливого незнайомця.

— Можеш вертатися на місце, вона зі мною, — продовжує мій вимушений сусід.