24.

Каміла.

Дивлюся на напівпрозору сукню, не кліпаючи. Вона що, серйозно? Побачивши мій вираз обличчя, Вероніка заходиться реготом.

— Жартую, жартую, — ледве вимовляє крізь сміх. — Там під нею ще є, глянь.

Стискаю губи й витрушую вміст пакету на підлогу. Краще вже без нових сюрпризів. З пакування випадає фіолетова майка зі стразами й джинсові бріджі. Зітхаю, навіть трохи голосніше, ніж треба.

— Добре, годиться, — змахую рукою й починаю стягувати з себе домашній одяг.

Подруга широко усміхається, вкрай демонструючи своє задоволення.

— Я знала, що ти приймеш цей варіант краще, якщо покласти ту сукню першою, — аж світиться вся…

Що за людина?

Закінчую з перевдяганням і злегка освіжаю макіяж. Вероніка проводить щіткою по моєму довгому світлому волоссю, приводячи його до ладу. Не знаю, навіщо я сюди прийшла. Але хочу трохи розважитися. Й скинути стрес після останніх подій з Діном.

Хоча так розслаблятися вмію тільки я. Проміняти напружені години наодинці з Діном на лоскотання нервів в одному будинку з колишнім. Чудовий вибір, Каміло.

— Точно не хочеш його вразити? — раптом питає Вероніка.

Впадаю в легкий ступор, намагаючись здогадатися, кого вона має на увазі.

— Кого? — здаюся й все ж таки уточнюю.

— Аллена, кого ж ще? — подруга дивиться на мене так, ніби це мало бути очевидним.

— Ото ти вигадала, — взмахую рукою й видаю короткий смішок. — Аллен вже давно в минулому.

Повертаємося до вітальні. Частина людей вже сидить у колі на підлозі й крутить пляшечку. Кілька гостей весело за ними спостерігають. Це ті, хто не надто любить ризикувати.

— Ооо! Зіграємо??? — в очах Вероніки запалюється азарт.

Й не дивно, вона точно хоче відволіктися від чергового розлучення зі Скіларом. Не розумію їх, постійно роблять одне одному боляче. Сходяться й розходяться… Вероніка потім відривається на повну. Так, що потім шкодує про свої дії. Та її і не відтягнеш, якщо вже в щось вчепилася.

— Я пас. І тобі не раджу, — демонстративно закочую очі й приєднуюся до компанії спостерігачів.

— Як знаєш, — із викликом кидає подруга. — Ти завжди чогось боїшся.

Просто я більш серйозна, ніж ти, Ніко. Але, звісно, про це не скажу. Не люблю конфлікти.

Вероніка сідає в коло й береться крутити пляшечку. Скілар потім буде знову дорікати мені, чому не зупинила. А нехай би спробував хоч раз, розумник.

Позіхаю від нудьги й окидую поглядом кімнату. Мене не надто цікавлять сенсаційні поцілунки двох затятих ворогів або ще щось у цьому роді. Швидко втомлююся стояти на одному місці, тож проходжу трохи далі й сідаю на канапу.

— Що, розучилася цілуватися? — лунає просто над моїм вухом голос Аллена.

Ще один провокатор!

А ще в мене зараз справжнісіньке дежавю... У голові знову виринає та сцена в будинку Еріки. Дін, легкий до запаморочення запах ожини, його м'які губи... І раптовий спалах емоцій, що змусив серце битися швидше. Мені ж це не здалося, правда?

— Навіть і не мрій, — кажу спокійно, навіть з легкими нотками знущання.

— Та й не мрію, — хлопець торкається пасма мого волосся й накручує його собі на палець. — Не хочеш цілуватися з кимось іншим? Думаєш про мене?

— Не боюся й не думаю. Чекаю на кращих кандидатів, — от що я зараз несу?

Але Аллен аж надто дратує мене цією впевненістю, що я досі до нього небайдужа. А може, й правда зіграти?