21.

Дін.

Якусь частину дороги йду пішки, після чого мене підвозить попутна автівка. Заходжу у двір і одразу звертаю увагу, що в будинку досить темно. Сподіваюся, що Каміла дійсно повернулася додому, а не пішла ще кудись гуляти.

Знімаю кросівки під дверима й беру їх до рук. Беззвучно заходжу всередину й обережно ставлю взуття поряд з полицею. Тихенько крадуся вперед, прислухаючись до кожного звуку.

З вітальні долинає звук телевізора, а слабке світло від екрана ледве досягає коридору. Проходжу до кімнати й завмираю. Каміла сидить на канапі й напружено вдивляється в екран. Там головний герой палко зізнається героїні в коханні, після чого пристрасно її цілує. Всім тілом вмить пробігає легкий тонізуючий розряд.

Вона так захоплено дивиться на цю сцену...

Облизую пересохлі губи й безшумно підходжу ближче. Нахиляюся просто до самісінького вуха.

— То ти в нас романтик, — констатую побачене.

Каміла аж здригається і намагається відсунутися. М'яко хапаю дівчину за плече, не даючи втекти. Сідаю навпочіпки й кладу підборіддя на спинку канапи.

Ніжний квітковий аромат проникає під мою шкіру й збурює кров. Кімната наповнена палкою атмосферою магнетичної напруги між нами. Здається, повітря можна ножем різати.

— А ти куди це зібралася? — питаю, а мій голос зрадницьки хрипне.

— Відпусти! — пищить Каміла.

Зчіпляю зуби й глибше вдихаю її неповторний запах через ніс. Від нього вже трохи паморочиться в голові, але мені треба ще.

— Спочатку поговоримо. Що то було?

Хочу знати відповідь на це питання.

— Де? — з награною невинністю питає Каміла.

Отже, хоче гратися...

— На вечірці, — тихо шепочу їй на вушко, дівчина злегка смикається й закушує губу.

— Конкретніше, будь ласка, — злегка затинається.

Ого, то вона нервує!

— Можу продемонструвати, — торкаюся пальцями підборіддя Каміли й зазираю їй в очі.

Дівчина хапає мене за руку й прибирає вбік, заразом відсовуючись далі.

— Не треба, — заявляє в паніці.

І куди ж подівалася вся сміливість? Розумію, що треба зупинитися, але не можу. Її близькість впливає на мене, як магніт. І я дійсно не розумію, що між нами відбувається.

— Тоді я тебе слухаю, — перестрибую через канапу й сідаю поруч.

Каміла опускає очі, тікаючи від мого погляду.

— Що ти хочеш почути? — питає тихо.

А дійсно, що саме я хочу почути? Зізнання в коханні чи що?

— Сам не знаю, — кажу й злегка усміхаюсь. — Якщо це був якийсь хитрий план, то тобі кінець.

— Хотіла довести тобі і твоїй пихатості, що вмію цілуватись. Все, — випалює на одному диханні Каміла.

То от у чому була справа? Я її таки зачепив. Навіть трохи сумно, бо мій мозок вже давно побіг кудись уперед.

— Щось я не помітив, — хитро посміхаюся. — Тобі ще вчитися й вчитися.

На обличчі дівчини на якийсь уламок секунди проступає розчарування.

— Головне, щоб не в тебе, — сердито відповідає вона. — Відпусти мене!

— Еее, ні. Тобі ще за мою футболку відповідати. Що обираєш? — присуваюся ближче. — Холодний душ чи нестерпний будильник?

— Обираю піти спати! — Каміла різко висмикується з моєї хватки й кидається вперед.

Підводжуся з місця й вмить розтягуюся на підлозі. Ця мала катастрофа примудрилася обплутати мої ноги пледом, коли тільки встигла.

— Раджу тобі провести ці два тижні в кімнаті й не попадатися мені на очі, — кричу їй услід. — Тобі кінець, мала.