20.

Дін.

Куди ж подівався Кір? Сідаю на високий стільчик і складаю лікті на столі. Цьогорічна вечірка чомусь не торкнулася мого серця. Я очікував на щось більш захоплююче.

Хоча, кому я брешу? Насправді мені стало нудно рівно після того моменту, як втекла Каміла. Ця витівка була дійсно неочікуваною. Згадую м'які губи дівчини, як вона тремтіла в моїх руках... Розкривалася поволі... Уффф, це найкращий поцілунок зі всіх, що в мене був. А я думав, Каміла взагалі не вміє цілуватися. Багато ж я про неї не знав. І не знаю.

Але хочу знову відчути її губи на своїх. Окунутися в її ніжно-квітковий запах. Притиснути до себе...

Так, стоп! Щось мене несе зовсім не туди!

Ляскаю себе долонями по щоках, намагаючись викинути з голови набридливі кадри. І в цей момент до кімнати заходить Кір.

— Що з тобою, друже? — запитує награнно-турботливим голосом.

— Намагаюся не заснути, — брешу, сподіваючись, що він мене не розкусить.

Може хоча б не одразу. Друг киває головою з розумінням, після чого демонструє свій улов.

— Ходімо до дівчат, га? — весело питає.

Я вмить сповзаю зі стільця й виструнчуюся. Мені дійсно треба трохи відпочити й розслабитися. Точно вже дах їде, якщо зациклився на Камілі.

Виходимо до основної зали й вливаємося в танцюючий натовп. Якась дівчина підходить до мене зі спини й кладе руки на плечі, починає рухатись у такт музиці. Ловлю себе на думці, що несвідомо шукаю очима Камілу. Та що ж зі мною таке?

До речі, а дійсно, де вона?

Аж раптом мій погляд зачіпляється за Вероніку. Та сидить на колінах у якогось хлопця, парочка мило бесідує. Різкувато відчіпляю від себе незнайомку і прямую просто до подруги ходячої катастрофи. Зупиняюся біля столика й голосно прочищаю горло. Ніка піднімає очі й здивовано на мене дивиться.

— Чого тобі, Діне? — запитує зухвало.

— Де Каміла? — до горла підступає комок тривоги.

Це ж вона сама десь вештається. А це не надто безпечно на такій стадії вечірки.

— Тобі яка різниця? — Вероніка хитро-хитро примружує очі й дивиться на мене з-під своїх густих вій. — Збираєшся знову її дражнити?

— Збираюся відповісти їй за сьогоднішню витівку, — пирхаю, намагаючись напустити в голос обурення. — То де вона?

— Угу, так я тобі і сказала, — дівчина видає легкий смішок. — Я, взагалі-то, її подруга. Йди погуляй, Діне. Заважаєш.

Стискаю кулаки, ледве стримуючись від їдкого коментаря. Розвертаюся й прямую назад на танцпол. Але не доходжу кількох кроків, як хтось хапає мене за руку. Дивлюся в той бік і бачу якусь дівчину.

— Я чула, що ти Камілу шукаєш? — питає, а я ніяк не можу пригадати, хто вона така. — То вона додому поїхала. Вже майже годину тому.

— Це точно? — здивовано уточнюю.

— Ага, я бачила, як вона виходила з будинку. Точно не щоб повітрям подихати, — впевнено відповідає незнайомка.

— Дякую, — кажу й змінюю напрямок руху.

Кіра зараз можна навіть не просити підвезти. Та й не особливо хочеться пояснювати причини. А так, може й не помітить, що я пішов раніше. Виходжу на вулицю й витягую мобільник. Жодного автомобіля таксі в радіусі кількох кілометрів. Таке собі місце проживання обрали батьки Еріки...