18.

Каміла.

На мить завмираю й упиваюся очима в підлогу. Дін сказав йому??? Та ні, він точно би цього не зробив. Гадаю, що мій «найкращий» друг точно не захотів би, щоб про наш маленький секрет дізнався Кір. Але звідки він тоді знає?

— З чого ти це взяв? — питаю з насмішкою. Бажання істерично розреготатися тільки додає моїй грі натуральності й грає мені на руку. — Що я цілувалася з Діном. Звучить як маячня.

— Все просто, — Кір усміхається, а я відчуваю кожною клітинкою свого тіла, як він пропалює в мені поглядом дірку. — У нього на губах був слід помади такого ж кольору, як і в тебе.

Від несподіванки вгризаю себе в язик і одразу ж кривлюся, ледве стримуючись, щоб не вскрикнути. На щастя, здоровий глузд швидко пересилює емоції. Розвертаю голову до співрозмовника й дивлюся на нього так, ніби він висловив найдивніше припущення дня.

— Взагалі-то я користуюся блиском від «Мервей», — кажу максимально спокійно. — А ще існує мільйон помад і блисків однакових або схожих кольорів. Але ідея цікава.

Видаю з себе короткий смішок, після чого гордо вскидаю підборіддя догори. Бічним зором помічаю, що Кір досі пильно на мене дивиться. На його обличчі поволі розпливається усмішка.

— Тільки в тебе він розмазаний, — каже він переможно. — А ще я бачив тебе в коридорі недалеко від кімнати, в якій знайшов Діна.

— Це просто співпадіння, — заявляю аж надто сердито, голос зрадницьки тремтить.

То от що мала на увазі Еріка?! І от цікаво, чому вона напряму не могла сказати, що в мене розмазався блиск.

Стоп, а може, він зараз бреше?

Окидую швидким поглядом салон автівки в пошуках дзеркала, до якого не треба би було відкрито тягнутися. Кір усміхається ще ширше й простягає мені мобільник із увімкненою фронтальною камерою. Кидаю обережний погляд на екран. Ну так, не збрехав.

— Це був не Дін, — продовжую вперто стояти на своєму.

— А хто? — сміється мій співрозмовник.

— Не твоя справа, хто, — буркочу й тягнуся до сумочки за вологими серветками. — Як ти взагалі собі це уявляєш?

— А от мені теж цікаво, як таке могло статися, — Кір хапається рукою за живіт. — Ото насмішила.

— А я тобі кажу, що то був не Дін. Це все співпадіння, — не знаю, чому виправдовуюся.

Я й сама собі не зможу пояснити, навіщо його поцілувала. Чи то від того, що слова хлопця, сказані біля гойдалки, так сильно мене зачепили... Чи від бажання ще більше його розізлити. У будь-якому разі вийшло ефектно. Й результату я добилася.

— Ти йому теж про свої вигадки розповідав? — питаю, нервово зминаючи в руках серветку. — Тому він з тобою не поїхав.

— Боїшся, що ваші свідчення розходяться? — хитро-хитро питає Кір. — Не домовилися, що будете казати?

— Немає про що казати, — складаю руки на грудях, не випускаючи свій рятівний предмет із рук.

— Дай сюди, — хлопець легко торкається пальцями серветки й висмикує її, після чого розвертається і кладе до невеличкої коробки на задньому сидінні. — Нема чого соромитися. Гадаю, що з вас вийшла та ще б пара.

— Фу, навіть не кажи мені такого, — пирхаю й відвертаюся до вікна.

Чомусь його слова змушують серце ворухнутися. І це мене неабияк лякає. Це ж був звичайний поцілунок.

Залишок шляху проводимо мовчки. Кір тільки усміхається, але незручних питань більше не ставить.

— Дякую, що підвіз, — кидаю, коли автівка зупиняється біля мого будинку.

Вискакую в темряву й швидким кроком прямую до дверей. Сподіваюся, Дін не вирішив приїхати першим і зробити мені сюрприз.

І чим я тільки думала?