17.

Каміла.

— А ти можеш мене звідси вивести, будь ласка? — з надією дивлюся на Еріку.

Не залишить же вона мене тут, правда? Вона ж не Дін.

— Емм, а як ти сюди потрапила? — брови дівчини повзуть вгору. — Я думала, хтось дав тобі картку.

— Та ні, — відповідаю злегка здезорієнтовано. — Двері були відчинені, то я й пройшла.

— А, ти ж і минулого року була тут не надто довго, — з розумінням протягує Еріка, а я не розумію, чи то вона мене підколола, чи поспівчувала.

— Ага, — погоджуюся, вирішуючи не йти на конфронтацію.

Ця дівчина мені поки що потрібна, доки я не віддалилася на безпечну відстань від Діна. Хоча, враховуючи те, що ми тепер мешкаємо разом, це майже неможливо.

— Ходімо тоді, — запрошує Еріка. — Доки в мене ще є кілька вільних хвилин.

Вона розвертається й прямує в інший кінець коридору. Зриваюся з місця та йду поруч, час від часу обертаючись, щоб впевнитися, що Діна немає ніде поблизу.

— Тебе хтось образив? — раптом питає іменинниця. — Що в тебе тут сталося?

— Нічого, — протягую досить невпевненим голосом. — Чому ти так вирішила?

Не хочу, щоб хтось знав про те, що сталося між мною і Діном ще кільканадцять хвилин тому.

— Ну, вигляд маєш відповідний, — Еріка стискує плечима. — Раджу відвідати дамську кімнату.

— Дякую, — ледве втримуюся від якогось уїдливого коментаря.

Зовсім забула, що вона в нас міс ідеал. Завжди виглядає так, ніби зійшла з обкладинки глянцевого журналу. А я — всього лише проста дівчина без дорогущої укладки з ультрафіксацією й досконалого манікюру.

Еріка підходить до дверей і проводить карткою по зчитувачу. Лунає короткий писк, після чого розблоковується замок.

— Дякую, — кажу, як папуга.

В голові крутиться лише одна думка — забратися звідси якнайшвидше.

— Візьми на майбутнє, — Еріка раптом простягає мені картку.

— Еее, дякую, — невпевнено торкаюся пальцями чорного пластику.

— Вона має необмежений термін дії, але зчитувач активується тільки під час моїх вечірок. Тож, якщо раптом вирішиш мене пограбувати, то не вийде, — весело додає дівчина.

— Навіть і не думала, — запевняю її, після чого виходжу в коридор. — Бувай, Еріко.

Збігаю вниз по сходах, заразом розблоковуючи телефон. Вероніка не в мережі. А я досі не впевнена, чи можу піти звідси без неї. За цей час вони цілком могли ще кілька разів посваритися й помиритися зі Скіларом.

І чому я знову на це погодилася? Знала ж, що так буде...

Пробиваюся крізь густий натовп танцюючих, встаю навшпиньки й витягую голову. Нарешті мій погляд таки зачіпляється за подругу. Остання сидить на колінах у Скілара біля столиків в іншому кінці зали. Хлопець ніжно гладить її волосся, а Вероніка щось шепоче йому на вушко.

Добре, не буду їм заважати.

Пишу подрузі коротке повідомлення про свої наміри, після чого рішуче прямую до виходу. Двоє охоронців у чорних ідентичних костюмах галантно відчиняють для мене двері. Вааау!

Холодне нічне повітря вмить пронизує все моє тіло й змушує зіщулитися. Відкриваю застосунок таксі й забиваю маршрут, а сама прямую до парковки.

Мапа показує, що поблизу немає жодної автівки. Клас, почекаємо.

— Вирішила тут замерзнути? — лунає десь позаду голос Кіра.

Розвертаю голову й бачу хлопця, що прямує просто до мене. Сподіваюся, він не стане допомагати Дінові.

— Вирішила якось дістатися дому, — відповідаю, а мої зуби стукотять від холоду.

— Давай підвезу. Мені в той самий бік. Хлопці попросили привезти напої, — киває в бік своєї автівки.

— А ти не пив? — питаю й уважно вдивляюся в його обличчя.

— Ні. Я ж за кермом, — дивиться на мене так, ніби я сказала щось дивне.

— Ну добре, — мій голос звучить трохи насторожено. — Їдьмо.

Сідаємо до автівки, й Кір плавно рушає з місця. Обіймаю себе за плечі, намагаючись зігрітися. Хлопець вмикає обігрів салону.

— Ти що, цілувалася з Діном? — питає раптом із легкою усмішкою.