16.

Каміла.

Всім моїм тілом пробігають поодинокі електричні розряди. Руки Діна ковзають по моїх плечах, зариваються в волосся. Не очікувала я від нього такої реакції. Та, чесно кажучи, й від себе теж.

Моя рука спритно пірнає до задньої кишені джинсів хлопця й виловлює ключ. А я добряче його знаю. Примудрилася вивчити всі звички за аж такий довгий період нашого «дружнього» спілкування. Хлопець навіть не смикнувся. Невже не помітив?

Врешті знаходжу в собі сили й відсторонююся. Дін ошелешено на мене дивиться, не в силах поворухнутися. Користуючись нагодою, штовхаю його вперед, після чого зриваюся з місця й несуся до дверей.

Руки трясуться, тож успішно вставляю ключ до замка лише з третьої спроби. Відчиняю двері й різко вибігаю в коридор. Лишається тільки придумати, як вибратися з цього поверху.

— Каміло? — чую десь позаду, коли минаю кухню.

Розвертаюся й бачу Еріку в кількох кроках від мене. Схоже, що вона вийшла з однієї з кімнат.

— О, Еріко, і ти тут! — ледве приховую радість у голосі.

Дін точно не чіпатиме мене при ній. А ще ця дівчина може мене звідси випустити.

— Ну, я тут живу, — чомусь мовить іменинниця. — А ти що тут робиш? Не пам'ятаю, щоб ти аж так цікавилася приватними вечірками.

— Що ти маєш на увазі? — здивовано підводжу брови, а потім до мене вже доходить сенс сказаного. — А, ні, я просто хотіла трохи побути в тиші. Важкий день.

— Ааа, — Еріка киває зі зрозумінням. — Вероніка сказала, що твої батьки поїхали на відпочинок. Напевно, ти сильно сумуєш.

— Ага, — тільки й кажу.

Яка змістовна у нас виходить розмова! Сподіваюся, що Вероніка не сказала їй, що увесь цей час я мешкатиму з Діном… Гм, а може, запросити Еріку до себе в гості?

Дін.

Падаю на ліжко й тільки тоді починаю потроху приходити до тями. Це що тільки-но було??? Торкаюся руками губ і помічаю на пальцях сліди помади.

Отже, мені це не здалося...

Облизую губи й витягую з кишені телефон, вмикаю фронтальну камеру. Дивне відчуття внутрішньої розбурханості починає трохи мене непокоїти.

Чесно кажучи, я очікував, що Каміла полізе доводити, що вміє цілуватися. Навіть думав загадати їй поцілувати когось із наших знайомих, якщо вдасться затягнути до гри в пляшечку. Але те, що дівчина полізе до мене, я не прорахував.

Але це було аж надто добре. Сідаю на ліжку й вгризаю себе в губу. До справи увійшла фізіологія. Й мені доведеться ще трохи тут побути, щоб це приховати.

Терпіти не можу цю дівчину. Навіть якщо мені вдається обіграти її кілька разів, вона все одно викидує щось таке, що зводить усі мої зусилля нанівець.

Раптом хтось натискає на дверну ручку з іншого боку. Хапаю до рук подушку й кладу собі на коліна. За кілька секунд у кімнаті з'являється Кір.

— О, а ти що тут робиш? — здивовано питає друг, окидуючи мене допитливим поглядом.

— Відпочиваю, — кидаю саркастично. Кому-кому, а цьому хлопцеві точно не варто знати цієї історії. — А ти?

— Шукаю свою нову подружку, — Кір широко усміхається. — Ми так мило теревенили, а потім вона пішла припудрити носик. І не повернулася.

— Ну, значить, це тільки ти думав, що ви мило теревенили? — кидаю отруйно.

І чого це я такий злий, га? Як Камілі вдалося так легко вивести мене з рівноваги?

— Ти що, ховаєшся від Еріки? — раптом питає мій друг. — Вона остаточно тебе дістала?

Якби ж, друже... Якби ж...

— Можна й так сказати, — чіпляюся за цю версію, як за останній шанс.

— Та забий, пішли тусити, — Кір киває у бік дверей. — Познайомимося з кимось іншим.

— Ага, йди, я тебе дожену, — відповідаю якомога беземоційним тоном.

Краще ховайся, Каміло. Якщо знайду, то будуть тобі непереливки. А я вже йду...