15.

Каміла.

Пробігаю на всіх швидкостях коридором. Я не дам йому піймати себе тут. Мені ж тоді точно кінець. Підбігаю до дверей, що ведуть до сходів, нервово смикаю за ручку.

Що?! Зачинено?!

Ошелешено роблю кілька кроків назад, роздивляючись перешкоду. Мої очі вловлюють червоний відблиск лампочки збоку. Ага, зчитувач карт! Шкода, що в мене немає підходящої...

Цікаво, чи казала про це щось Еріка? Втім, я не розраховувала, що піду кудись далі першого поверху.

— Що таке, не пускають? — лунає десь позаду грізний голос Діна.

Здригаюся й розвертаюся на сто вісімдесят градусів. Хлопець стоїть біля дверей кухні. Досить далеко. Різко зриваюся з місця й біжу вперед. А він до мене. Недовго думаючи, завертаю до першої-ліпшої кімнати й зачиняю за собою двері на ключ.

Окидаю поглядом приміщення. На щастя, тут нікого немає. Окрім цілковитого балагану: на підлозі валяються подушки й простирадло; на ліжку зім'ята ковдра й кілька порожніх пластикових пляшок; шафа відчинена, а її вміст розсипано поруч. Тут проходили бої без правил, чи що?

Здригаюся, бо хтось із коридору починає різко смикати за ручку. Ну як, хтось. Дін, хто ж ще. Не здивуюся, якщо він піде шукати Еріку, щоб попросити дозволу зламати замок. Тож треба тікати.

Думай, Каміло, думай... Ти маєш вигадати якийсь хитрий план.

Аж раптом мої очі зачіпляються за балконні двері. Чудова знахідка!

Виходжу на балкон й роздивляюся по боках. Ще не вистачало потрапити до рук Діна через власну неуважність. То ж може й не він ломиться з коридору, правда? Підходжу до перил й визираю вниз. Просто під вікном рясніє ряд ідеально підстрижених декоративних кущів. Еріка вб'є мене, якщо я на них приземлюся. Та й шкода, звісно, псувати таку красу.

Ліворуч і праворуч від мого балкону знаходяться ще такі ж самі. І перелізти на один із них — цілком реальна задача. Тільки от не факт, що там буде відчинено. Завмираю на місці й прислуховуюся. Не факт, що в сусідніх кімнатах нікого немає. Але чую лише тишу. Гарна тут звукоізоляція.

Недовго думаючи, лізу до тієї кімнати, що знаходиться праворуч. Навіть якщо там хтось є, просто поясню ситуацію й попрошу врятувати мене від Діна. Не стане ж він мене силою виривати, правда?

Обережно ступаю на бетонне покриття й присідаю навшпиньки. Підкрадаюся до дверей і зазираю до кімнати.

О, ні! Від побаченого відсахуюся назад й майже не завалююся на спину. З іншого боку дверей стоїть Дін.

Швидко підводжуся на ноги й кидаюся перелазити назад. Хлопець відчиняє двері й вискакує за мною. Заскакую до кімнати й, недовго думаючи, пірнаю під ліжко. Може, він не здогадається...

Десь за півхвилини в кімнаті лунають важкі кроки Діна. Йому знадобилося більше часу, щоб перелізти з одного балкона на інший. Ну так, він же не під таким адреналіном, як я, діяв.

Завмираю й намагаюся навіть не дихати. Чітко бачу його кросівки, що ступають по м'якому килиму. Спочатку хлопець прямує до дверей і перевіряє ручку. Тишу розриває дзенькіт металу.

Ех, не здогадалася відчинити замок... Сама загнала себе у пастку...

Стискаю пальцями килим і ще уважніше стежу за кожним рухом Діна. На якийсь момент він зникає з поля зору. Певно, пішов до іншої стінки. Лежу й дивлюся перед собою.

Аж раптом хлопець різко хапає мене за ногу й тягне до себе. Вскрикую й намагаюсь зачепитися за щось руками. Але марно, нічого підходящого поблизу немає. Дін без проблем витягує мене з-під ліжка й відпускає мою ногу.

Користуюся нагодою й з силою вдаряю його по ногах. Потім підводжуся й кидаюся до дверей. З жахом усвідомлюю, що ключа в замку немає. Розвертаюся й притискаюся спиною до дверей.

Дін широко посміхається й демонструє мені ключ. І як йому вдається кожного разу думати логічно??? Ну так, він же не нервує, коли ганяється за мною.

— Не підходь! — вскрикую з попередженням у голосі. — Бо видряпаю тобі очі.

— Звучить цікаво, — посмішка тільки ширшає, оголюючи білосніжні зуби. — Думаєш, що зможеш?

Хлопець робить кілька кроків у мій бік, уважно стежачи за кожним рухом. Різко кидаюсь праворуч, опиняючись за перешкодою у вигляді ліжка.

— Давай домовимося, — тягну час, панічно намагаючись вигадати хоч якийсь план.

— Вже надомовлялись, — сердито виказує Дін. — Йди сюди, по-хорошому.

— Ага, так біжу, що аж капці загубила, — продовжую сходити йому з лінії.

Аж раптом Дін застрибує на ліжко. Просто в кросівках. Жах... Після чого робить ще один скачок просто до мене. В голові сам собою народжується мегагеніальний план. Серце пропускає удар.

Хлопець стоїть просто навпроти мене й роздумує, що робити далі. Нас відділяє лише кількадесят сантиметрів... Ідеальна ситуація.

— Пам'ятаєш, про що ми говорили там, біля гойдалки? — питаю, а на моєму обличчі розповзається нервова усмішка.

Я дійсно збираюся це зробити?

— Що я не на твій смак? — скептично запитує Дін і складає руки на грудях.

Роблю різкий ривок в його сторону й торкаюся губ хлопця своїми. Світ навколо зникає. Щоб не втратити рівновагу, обіймаю його за шию, і наші тіла зближуються ще більше. Дін завмирає лише на мить, потім його руки поволі лягають мені на талію, і від цього дотику все всередині завмирає. Поцілунок поглиблюється. Його губи м'які, теплі…