14.

Дін.

Сьогоднішній вечір якось зовсім не йде. Еріка постійно крутиться поруч, явно забивши на всі мої попередження. Схоже, що вона вирішила добитися свого силою. Але ж я теж впертий.

Зітхаю з полегшенням, коли якась незнайома дівчина запрошує мене до танцю. Вриваюся на танцпол і вмить розчиняюся у натовпі тіл. Краєм ока помічаю в протилежній частині кімнати, біля столиків, досить знайомі риси обличчя.

— А ти місцевий? — запитує моя супутниця.

— Так, — переводжу на неї погляд. — Я тут народився, а що?

— Просто цікаво, — муркотить й кладе голову мені на плече.

Згадавши про столики, знову повертаю голову в той бік. Але там немає нікого хоч трохи схожого на мою вимушену сусідку. Дожив, вона мені вже примарюється...

Нова подруга, як і очікувано, дуже швидко мені набридає. На щастя, ситуацію рятує Кір, який успішно переключає її увагу на себе. Тішуся, що мій друг так добре мене розуміє.

Окидую поглядом танцпол і з радістю відмічаю, що Еріка захоплено теревенить з якимсь хлопцем. Перетинаю танцпол, доки вона мене не помітила, й прямую просто до дверей. Оглушлива музика вже порядно мене втомила, тож маю зараз лише одне бажання — трохи побути в тиші.

Піднімаюся сходами на другий поверх і прямую вперед довгим коридором. Підошви кросівок утопають у м'якому килимі, стишуючи звуки кроків. Навіть трохи шкода псувати таку розкішну поверхню своїм взуттям.

З деяких кімнат доносяться звуки продовження вечірки. Цього разу приватної. Широко усміхаюся й проходжу повз. Старішаю.

Аж раптом чую знайомий окрик десь зовсім поруч. Вмить визначаю джерело звуку — кухня за півметра від мене. Залітаю всередину й бачу наступну картину: Каміла стоїть, притиснута до кухонних меблів, а над нею нависає якийсь тип.

Реагую автоматично, навіть не думаю. Моя рука хапає кривдника подруги за комір і різко смикає назад. Той смачно приземляється на підлогу й ніби не збирається чинити опір. Про всяк випадок не відпускаю одяг незнайомця.

— Тобі що сказали? — нахиляюся до нахаби й уважно дивлюся йому в очі. — Сам підеш чи допомогти?

— Сам піду, — хлопець струшує мою руку й поволі підводиться з підлоги, після чого ганебно тікає з кімнати.

Ще кілька секунд дивлюся йому вслід, після чого переводжу погляд на Камілу.

— А тепер переходимо до тебе, — кажу, повільно смакуючи кожне слово.

Мала хапає сковорідку й притискає до себе. Знаючи її, точно пустить зброю в хід. Роблю крок, готуючись перехопити її руку. На моїх губах грає хитра посмішка хижака, що нарешті загнав свою жертву в кут.

— Може, домовимося? — відчайдушно пищить Каміла. — Взагалі-то, ти більше разів уже встиг мене підловити.

Підходжу ближче. Дівчина завмирає, міцно вчепившись тонкими пальчиками у свою зброю. М'яко торкаюся її долоньки й про всяк випадок забираю предмет, кладу його поруч. Мої руки лягають на стільницю з обох боків від Каміли.

— То ми тепер ведемо підрахунок? — вдивляюся уважно в яскраво-сірі очі, тішуся її реакцією. — То, може, тоді нагадати тобі про деякі неприємні речі, які ти мені зробила?

— Це було кілька років тому, — насуплює бровки, а погляд дівчини стає більш напруженим. — Ми вже дорослі люди. Принаймні я.

— Як у тебе все просто, — вишкірюю зуби. — То ти здаєшся?

— Пропоную перемир'я. Хоча б на ці два тижні, — мала навіть і не пробує хоч якось від мене відсунутись.

Ця її сміливість завжди мене дратувала. Й одночасно притягувала. Просто не можу втриматись, щоб вчергове не вигадати якийсь дивний жарт. Реакція Каміли того вартує.

— Ого! — награно дивуюся, після чого звужую очі й пильно дивлюся в її. — А що мені за це буде?

— Не буду мститися за твої останні сюрпризи, — дівчина невинно усміхається, а я завмираю, явно відчуваючи підвох.

— Ти й так не будеш, бо не зможеш, — показую зуби й злегка нахиляю голову вбік. — Чекаю на цікавіші пропозиції.

У цей же момент згинаюся від болю, бо отримую коліном по досить чутливій ділянці. Вона знову примудрилася відволікти мене й змусити розслабитися. Ну, тримайся, мала. Моя помста буде страшною, тобі не сподобається.