13.

Каміла.

Розвертаюся й бачу перед собою старшого незнайомого хлопця. На ньому шкіряна куртка й темно-сині джинси. З-під коміра футболки вилізають плавні лінії тату. Погляд упевнений і гострий.

Я би навіть сказала, самовпевнений.

Схоже, я просто-таки притягую до себе поганих хлопців.

— Не нудьгую, не знайомлюся, — беземоційно видаю стандартний набір фраз, сподіваючись, що незнайомець відчепиться.

Але де там, сідає поруч й ставить лікоть на стіл, спираючись щокою на долоню.

— Ти не розчув? — перепитую, поки що спокійно.

Я зла через те, що Вероніка притягнула мене сюди й залишила саму. А тут з'явилася чудова ціль для скидання емоцій.

Так-так, я знаю, що це негарно, але мій рівень фрустрації аж надто сильний, щоб про це думати.

— Ого, — хлопець награно округляє очі, а на його губах розпливається хижа усмішка. — Яка дика кішечка. Мені такі подобаються.

Ледве стримуюся, щоб не ляснути себе рукою по лобі. Десь я вже чула про дику кішечку...

— Давай одразу, — примружую очі й із несмаком дивлюся на незнайомця. — Ні означає ні. Йди пошукай собі іншу жертву.

— Ні, — той мотає головою й присувається до мене. — Ти не можеш зі мною так спілкуватися. Доведеться повчити манер.

Нахаба простягує руку, певно, щоб схопити мене за лікоть. Але я блискавично ухиляюся й зістрибую зі стільця. Роки знайомства з Діном натренували неабияку реакцію. Хоч якась з нього користь.

Незнайомець підводиться з місця, на його обличчі світиться все та ж звірина посмішка. Засовує руки до кишень і поволі до мене наближується, як удав до того кролика.

Задкую, озираючись по сторонах. Напевно, дарма його розізлила. В якийсь момент впираюся попереком у кухонну тумбу. Відводжу руки назад і майже одразу намацую у себе за спиною сковорідку.

Хапаю майбутню зброю за ручку й виставляю перед собою. Нахаба вмить зупиняється на місці й змірює мене ошелешеним поглядом.

— Як тебе звати хоч? — питаю рішуче. — А то мені треба тебе якось називати подумки.

— В тебе проблеми з головою? — хлопець вказує на сковорідку. Він явно спантеличений. — Чи ти зараз намагаєшся мене обманути?

— Я намагаюся пояснити тобі, що мені тут і самій не нудно, — сильніше стискаю сковорідку й насуплюю брови.

— Зрозуміло, — незнайомець робить різкий випад уперед.

Змахую своєю імпровізованою зброєю, та він спритно перехоплює мою руку й відводить назад.

— Краще поклади на місце, — шипить і хапає мене за другу руку. — Ти зачепила моє почуття гідності, а я такого не пробачаю.

Скрикую від безвихіддя й заплющую очі. І вже за кілька секунд відчуваю, як слабне його хватка. А потім чую, як щось важке гепається на підлогу.

Розплющую очі й бачу перед собою Діна. Останній стоїть біля нахабного незнайомця, котрий розпластався по підлозі, й тримає його за комір куртки.

— Тобі що сказали? — мій друг-ворог нахиляється до хлопця й уважно дивиться йому в очі. — Сам підеш чи допомогти?

— Сам піду, — мій кривдник струшує руку Діна й поволі підводиться з підлоги.

Далі окидує нас обох поглядом, повним злості, й виходить з кімнати. Мій друг ще кілька секунд дивиться йому вслід. Після чого переводить погляд на мене.

— А тепер переходимо до тебе, — мовить крадькома, хитро зблискуючи очима.

Хапаю рятівну сковорідку й притискаю її до себе. Тобто він врятував мене, щоб образити самому? Типовий Дін.

— Може, домовимося? — пищу. — Взагалі-то, ти більше разів уже встиг мене підловити.