11.

Дін.

Еріка ображено надуває губки, після чого хапає мене за руку й тягне вперед. Вирішую не пручатися й просто слухняно йду слідом. Все ж таки, у неї день народження сьогодні.

Зупиняємося біля дверей, що ведуть до просторої вітальні. Дівчина розвертається й уважно на мене дивиться.

— Що? — питаю, намагаючись замаскувати легке роздратування.

Еріка встає навшпиньки й тягнеться до мене.

— Я пам'ятаю, сонце, — шепоче просто на вухо, а в ніс вдаряє солодкий запах її парфумів. — Просто перевіряю, раптом ти передумав.

— Не передумав, — чітко відповідаю. — Не ображаєшся?

— Ні, — швидко мотає головою зі сторони в сторону.

А я знову не можу зчитати її правдиві емоції. То, може, й на краще.

Двері відчиняються, й мене одразу захоплює у вир вечірки. Голосна музика вривається до коридору, передаючи атмосферу свята. Всередині вже досить багато людей. А ми, як завжди, майже останні з Кіром. І все через це дівча!

Протискуюся крізь танцюючих і прямую до довжелезного стола, вкритого різноманітними наїдками. Беру канапку й встаю так, щоб бачити всю кімнату, чекаю на Кіра.

— Чого не веселишся? — а ось і він, підходить зовсім з іншої сторони.

Ця кімната настільки велика, що має аж чотири входи. А батьки Еріки знаються на розкоші.

— Поки тільки дивлюся, — відповідаю, закидаючи до рота оливку.

— Чекаєш, доки Еріка знайде собі когось? — Кір із розумінням плескає мене по плечу.

— І це теж, — погоджуюся. Вже звик до того, що друг читає мене, як відкриту книгу. — От, і що тобі не так? Гарна, багата, розумна.

— І вішається на всіх підряд, — додаю зі значною долею скепсису.

Добре, що Еріка мене не чує зараз. Вона б точно засмутилася.

— На тебе більше за всіх, — сміється Кір. — Інші, то так.

— Нудно, — кажу, сподіваючись, що він відчепиться.

— Ага, а тобі тільки незацікавлених подавай, — одразу ж вставляє друг. — Любиш квести, так?

— Люблю, — знизую плечима, скеровуючи розмову в глухий кут.

— То підчепи Камілу, — на обличчі друга розпливається широка хитра посмішка. Закочую очі й стискаю губи. — А що, слабо?

— Я не аж так полюбляю гострі відчуття, — кажу саркастично. — Чого ти так на ній зациклився?

— Тебе перевіряю, — у Кіра відповідь є завжди. Причому на будь-яке питання. — О, дивись, яка кралечка!

Каміла.

— Давай тільки так, кілька годин, і по домах, — кажу подрузі, коли ми заходимо до величезного будинку. — Окей?

— Так-так, — киває Вероніка, а я намагаюсь оцінити щирість її відповіді.

— Я серйозно, Ніко, — додаю, намагаючись додати своєму тонові офіційності. — Мені мама, може, буде дзвонити.

— Ну, скажеш, що спала, — просто відповідає подруга.

— Ніко, ну ти ж добре її знаєш, — нервово протягую. — Ця відмазка не спрацює.

— Ну добре-добре, — Вероніка зупиняється й уважно на мене дивиться. — Підемо додому, коли скажеш.

Від гучної музики одразу ж закладає у вухах. Оминаємо групки гостей і прямуємо просто до столиків.

— Хочеш танцювати? — голосно кричить Ніка, намагаючись перебити весь цей галас навколо.

— Одна з одною? — так само гучно питаю. — Чи підемо хлопців запрошувати?

Подруга обганяє мене й хапає за руку. Тепер вона більш цілеспрямовано пробиває шлях до столиків. Сідаємо за вільний і роздивляємося присутніх.

— Ооо, Каміло, краще не дивись праворуч, — протягує Вероніка, а я дивлюся на неї з недовірою.

Повертаю голову у вказаному напрямку й завмираю на місці. Його тут тільки не вистачало...