8.

Каміла.

Це була чергова провокація, Каміло. Він зробив це спеціально, щоб вивести тебе з рівноваги. Не ведися.

До вітальні я повернулася на автоматі. Мовчки пройшла повз гостей і сіла на своє місце. Мама тільки окинула мене здивовано-сердитим поглядом у стилі: «потім поговоримо».

І зараз я стою посеред аеропорту й сумно дивлюся вслід батькам, котрі весело крокують убік митного контролю. Повертаю голову назад й одразу ж чіпляюсь поглядом за Діна, котрий стоїть біля острівної кав'ярні й мило бесідує з працівницею. Помітивши, що я на нього дивлюся, хлопець хитро усміхається. А в мене з'являється непереборне бажання піти й заховатися до валізи й полетіти разом із батьками на курорт. І навіть штраф мене не зупинить.

Я була готова до будь-яких витівок, але не до цієї. Дін ніколи не проявляв зацікавлення мною як жінкою. Та він і зараз не проявляє, в принципі. Але певно дуже радий, що знайшов слабке місце. Не лишається нічого, окрім як переконати хлопця, що це зовсім не так. Але в такому разі точно доведеться переступити через себе.

Кидаю ще один погляд на Діна. Останній з головою поринув у цікаву розмову з чиїмись круглими формами. Озираюся назад, батьків на горизонті вже немає. Різко зриваюся з місця й швидким кроком перетинаю просторий хол. Хоч мама й наказала триматися поруч із Діном і їхати додому теж з ним, в мене трохи інше бачення.

Вискакую на вулицю й миттю кидаюся до стоянки таксі. На щастя, вільних автівок стоїть аж три. Підходжу до першої-ліпшої, називаю адресу й сідаю до салону на заднє сидіння.

— А де твій найкращий друг? — раптом лунає чоловічий голос.

Вдивляюсь у дзеркальце заднього виду. Дуже знайомі риси обличчя, але не можу згадати, хто це.

— Ну, ти мене не пам'ятаєш, я думаю, — мовить водій. — Я — Кір.

Примружуюсь, прокручуючи в голові почуте. Здається, він однокласник Діна.

— І не таксист, я правильно розумію? — запитую з долею скепсису в голосі.

Кір заперечливо хитає головою, а я вмить тягнуся до дверної ручки. Відчиняю й вже збираюсь вибратися з салону, як мало не врізаюся в Діна.

— Куди ти так спішиш, мала? — нахабно запитує він.

— Кудись подалі від тебе, — пирхаю й змірюю хлопця гнівним поглядом. — Пропусти.

— Забула, що мама сказала? — з легкою насмішкою нагадує Дін. — Залазь назад. І пристебнися.

Хлопець підштовхує мене вперед, після чого зачиняє двері й сам сідає на переднє пасажирське сидіння.

— От, як у тебе це вийшло? — мій голос аж тремтить від роздратування, доки намагаюсь застібнути пасок.

— Я знав, що ти спробуєш від мене втекти, — гордовито відповідає Дін. — Тож довелося підготуватися. Дай сюди.

Чоловіча рука тягнеться до мене й спритно закріплює ремінь. Що тут сказати, я не маю такої спритності.

— Я б спокійно дісталася додому сама, — важко зітхаю. — Без тебе.

— Завжди радий допомогти, — вишкірюється хлопець. — Звертайся.

— Я б на твоєму місці ходила б і озиралася. Я ж злопам'ятна, — усміхаюся у відповідь, намагаючись додати хижості.

— Все одно ж програєш, — глузує Дін. — Навіть і не намагайся.

Автівка Кіра зупиняється біля мого будинку. Розстібую пасок і кулею вилітаю з салону, крокую у бік будинку. Заходжу до кухні й одразу ж зазираю до холодильника. Треба повечеряти, доки тут ще залишилось хоч щось їстівне.

Швидко набираю стільки їжі, скільки можу донести, після чого прямую до власної кімнати. Але у вітальні натикаюся на Діна.

— Відчепися! — сердито кидаю й встаю у войовничу позу, що викликає у хлопця приступ сміху.

— Добре, дам тобі невеличку фору, — усміхається, уважно пропалюючи мене поглядом. — Біжи.

Мене двічі просити не треба. Зриваюся з місця й щодуху мчу до кімнати. Дін рахує до десяти, після чого кидається слідом. Наша дитяча звичка...

Залітаю всередину, кидаю свою здобич на ліжко й хапаю величезну кульку, наповнену водою, що підготувала ще після обіду. З коридору загрозливо лунають кроки хлопця. Вискакую просто перед ним й замахуюсь. Очі Діна округлюються, але він навіть не встигає ухилитися. Холодна рідина вмить розтікається по його тілу. Регочу й блискавично ховаюся в себе в кімнаті.

— Тобі кінець, принцесо! — кричить мені вслід Дін.