7.

Дін.

Це однозначно була погана ідея. Дуже погана. Стискаю кулаки й зціплюю зуби, намагаючись прогнати спогади. Але марно. Вони сильніші за мене.

Її губи були так близько... Ще кілька міліметрів, і я б не втримався. Й потім ще довго б про це шкодував.

Як пояснити те, що мене до неї так тягне? Ми не бачились кілька років. Каміла завжди була для мене набридливою донькою маминої подруги, об'єктом жартів і підколок. То що ж змінилося?

Її подруга — це щось. Я навіть не дивуюся, що їй спало на думку щось таке. Тепер я маю бути в кілька разів уважніший. Бо впевнений, ця дівчина точно не відмовиться від гри. Й підіб'є на неї Камілу.

Терміново треба розвіятися й відірватися на повну. Бо після розставання з Патріцією в мене буквально їде дах. Так, причина точно в цьому. І це незносне дівча просто не може мені подобатися! Це нонсенс.

Нервово витягую мобільник й набираю номер друга, доки не передумав. Вже не пам'ятаю, коли востаннє був у клубі... Просто не було настрою. Час повертатися до активного життя, Діне.

— Слухаю, — лунає з динаміка голос мого друга, Кіра.

— Я з вами, — випалюю так, щоб не було можливості відступити.

— Воу! — вигукує Кір. — Мені подобається твій настрій. Ти вже в місті?

— Угу, — відповідаю, затискаючи пристрій плечем.

— Мала зраділа? — в голосі хлопця відчуваються нотки сарказму.

— Не те слово, — видаю короткий смішок і повертаю голову в бік садку.

Але Каміли там вже немає. Сподіваюся, що вона не пішла за лопатою.

— Я в тобі не сумнівався, друже, — весело мовить Кір. — Я заїду до тебе о сьомій. Чи ти вже з автівкою?

— Ще ні, — блукаю поглядом навколо, намагаючись знайти дівчину. — Дякую, Кіре.

— Та нема за що, — пирскає хлопець. — До зустрічі.

Він скидає виклик, а я підходжу до ґанку й сідаю на верхню сходинку. Оце так мене понесло. Якщо розповім Кірові, то він точно здасть мене до лікарні...

Видаю гучний смішок, барвисто уявляючи, як це відбуватиметься. Моя невеличка слабкість має точно лишитися між нами.

— Синку, застудишся, не сиди на бетоні, — лунає в мене над головою турботливий голос мами. — Ходімо за стіл. Каміла вже теж повернулася.

Ага, отже увійшла через задній вхід. Гадаю, що вона зараз точно під враженням.

Проходжу до кімнати, Каміла вже сидить за столом, на тому самому місці. Сміливо. Підходжу до столу й займаю місце поруч. Дівчина миттєво посувається вбік.

В голові малюється тисяча ідей, як ще трохи її подіставати. Але моя реакція на це дівча так мене налякала, що вирішую втриматися. Нехай вважає, що їй пощастило.

— Коли ви їдете? — тихо питає Каміла, навіть не дивлячись у мій бік.

Підводжу очі й помічаю, що пані Олівія дивиться на доньку зі смутком. Певно, вони вже поговорили тут без мене.

— Сьогодні ввечері, — відповідає жінка. — О восьмій маємо літак. Тож виїхати треба буде о шостій.

— Зрозуміло, — в голосі Каміли відчуваються нотки безмежного суму.

Залишок дня минає доволі швидко. Дівчина увесь час знаходиться біля наших мам, як приклеєна. На мене навіть не дивиться.

Гм, а непоганий метод я винайшов!

Хоча, щось мені підказує, що цей непоганий метод цілком може мене закопати, якщо продовжу ним користуватися...