5.

Каміла.

Різко починаю кашляти й мало не впускаю склянку. Вибачте, що моя мама щойно сказала??? Дін мешкатиме зі мною??? В моєму домі??? Та нізащо!!! Набираю побільше повітря в груди й вимовляю з максимальним спокоєм у голосі.

— Мамо, я вже доросла, — починаю, пропалюючи Діна поглядом. — Мені дев'ятнадцять. І я цілком впораюся сама.

— Люба, це навіть не обговорюється, — в голосі матері відчуваються металічні нотки, і я розумію, що питання дійсно закрито.

Вона знову вирішила все за мене. Втім, як завжди... Обурення просто переповнює мене. Відчуваю, що ще трохи, і я вибухну.

Дін пильно дивиться на мене, вичікуючи. Сто відсотків, збирається вчергове мене розізлити й показати обом родинам, яка я істеричка. Не дочекаєшся, друже.

— Чому мене ніхто ніколи не питає? — я спокійна, як удав.

Щоправда, лише зовнішньо... Подумки я вже уявляю, як хапаю Діна за шию й змушую пошкодувати про кожен його жарт. Ненавиджу його.

Хоч він і ефектний... Дін сильно змінився за ці кілька років. І я тільки зараз розумію, що боюсь лишитися з ним під одним дахом. Боюся себе, бо нічим добрим це закінчитися не може.

— Доню, це маніпуляція, — наголошує мама. — Схоже, що вдаваний спокій — це у нас родинне. — Скільки разів я вже тебе просила не використовувати такі загальні слова, як «ніколи» й «завжди», коли ти висуваєш чергову претензію?

Чергову... Це хто ще з нас тут маніпулянт, га?

Різко підводжуся з місця, розвертаюся та йду геть з цього цирку. Може, попрошуся пожити у подруги. Якщо, звісно, Дін мене не здасть. Хоча йому теж буде тільки вигідно провести цю батьківську відпустку без мене.

— Каміло, повернися на місце! — командним голосом наказує мама.

Але я її не слухаю. Я знаю, що це лише намагання показати гостям, яка вона в мене сувора й критична.

Мені терміново потрібен якийсь хороший план.

Виходжу на двір й прямую просто до нашого домашнього саду. Сідаю на гойдалку, що стоїть просто під яблунею, й витягую з кишені телефон. Одразу ж набираю номер подруги.

— Слухаю, — доноситься з динаміка дзвінкий голос Вероніки.

— Це катастрофа, Ніко, — додаю в голос максимум драматизму. — Мені треба терміново пожити в тебе.

— Що сталося? — з тривогою у голосі запитує подруга.

— Батьки їдуть у відпустку й хочуть, щоб я і Дін весь цей час мешкали разом, — випалюю скоромовкою. — Він приїхав сьогодні.

— Ооогооо! Оце так новина! — голос Ніки звучить якось аж надто захоплено. — Слухай, а він таким гарним став. Просто гора м'язів і блискуча усмішка. Звісно, він і раніше ходив до залу, але, Каміло, він такий дорослий.

— З якої берези ти впала, люба подруго? — питаю, не вірячи власним вухам. — І звідки ти про це знаєш?

— То ти згодна? — змовницьким тоном відказує Вероніка, а я закипаю з подвійною силою.

— Ніко, відповідай, будь ласка, на питання, — вимагаю, нервово стискаючи телефон.

— Слідкую за його сторінкою в Онімі, — просто відповідає подруга.

Я в шоці! Дін уже й мою найкращу подругу підкорив. От як він це робить?!

— То знайдеться для мене місце? — повертаю розмову до початкової теми.

— Вибач, люба, але ні, — голос Вероніки звучить натягнуто. — Розумієш, в мене вже були плани на ці кілька тижнів. Ми знову зійшлися з Скіларом.

— Тобто якийсь хлопець тобі важливіший?! — сердито запитую.

— Не якийсь, а коханий, — наголошує Ніка.

— Ніко, ти ще тиждень тому казала, що ніколи в житті більше його не підпустиш до себе, — нагадую подрузі фрагмент із її багатогодинного монологу.

— Я передумала, — просто відповідає Вероніка. — А якщо серйозно, Каміло, ви ж уже дорослі люди. Невже не вживетеся разом кілька днів?

— Він знищить мою нервову систему, — гучно видихаю у слухавку. — Він постійно зі мною грається, Ніко!

— То почни гру першою, — раптом пропонує подруга.

— В сенсі? — запитую з нерозумінням.

— Змусь його закохатися в тебе, використай увесь свій потенціал, — раптом заявляє Вероніка. — Слабо?

— Ніко, ти перегрілася? — мій голос переходить на пискіт.

— Добре-добре, я ж жартую, — так само просто відказує вона. — Й так знаю, що з Діном у цьому питанні ти точно не впораєшся. Ти навіть фліртувати не вмієш, Каміло.

— В сенсі, не вмію??? — занадто гучно питаю, сильніше вчепившись у телефон. — Ти дійсно так думаєш?

— Я тебе добре знаю, дівчинко, — в голосі Ніки лунають знущальницькі нотки. — Ну все, забудь, що я сказала. Вибач, але мені треба бігти. Бувай.

Подруга скидає виклик, а я продовжую сидіти з телефоном біля вуха. Не вмію фліртувати? То, може, він теж так вважає?